Годвін покосився на червонувату масу, що зайняла вже частину столу.
— Трясця, воно пухне, — пробурчав він.
— Ви уявляєте, які врожаї білкової речовини можна отримати, якщо перенести спори цієї цвілі на Землю? Це незвичайне відкриття, друзі! Якщо мені пощастить і я побачу з гірського кряжу «той бік» і вулкан, який не можна розрізнити на фотографіях, якщо доведу вулканічне походження місячних гір, то завдання нашої експедиції буде виконане!
— Я піду з вами, командоре! — заявила Елен.
— Ви ж хотіли залишитися ще тоді в ракеті! — запротестував Годвін.
— Ні, Оленко, — м’яко сказав Громов. — Ніхто не піде, окрім мене. Я отримав таку вказівку з Москви. Годвін має рацію. Ви всі залишитеся тут. Не можна ризикувати всіма членами експедиції, відривати їх від танкетки, від нашої бази, від зв’язку з Землею. Ви зачекаєте мене тут.
— Вказівка Москви? — скипів Годвін. — Чому я маю слухатися Москви? Я хоч і загиблого корабля капітан, але все-таки американський капітан. Сам собі господар. Тьху, чорт! Яку гидоту розвели ви тут на столі, командоре. — Годвін оглядав забруднений у червонуватій масі кулак.
Петро Громов захоплено дивився, як розповзається червонувата маса по столу, стікає з нього на канапи й на підлогу.
— Жива піна! Як це незвичайно гарно! Жива піна! Всепереможне життя! Воно потрапило в кращі умови, і ви погляньте, яка в ньому непереборна жага зростання. Живий скарб!.. Ним харчуватиметься худоба на Землі. Ще Тімірязєв мріяв про «хліб із повітря». Адже в повітрі є всі матеріали для створення поживних білків. І ось бачите, де був прихований механізм такого перетворення. На Місяці!
— Трясця, командоре! Я б не так захоплювався цим диявольським тістом. Воно росте, мов банківський рахунок у Рокфеллера.
На столі коїлося неймовірне. Елен із жахом дивилася, як здіймається, стікаючи на канапи й на підлогу, червонувата, ворухка піна. Вона немов із невидимого крана вливалася в гумовий намет, набухаючи, заповнюючи собою все.
— Краще викинути її назовні, — запропонував Анікін.
Він і Годвін почали згрібати живу піну й викидати через розчинені двері у шлюз. Елен після гидливого вагання приєдналася до них.
Основну масу вдалося викинути, зачинивши двері в тамбур. Але цвіль, що залишилася, розмазана по столу й підлозі, знов набухала, пузирячись і ворушачись.
Стало важче дихати. Анікін додав повітря, яке витрачалося на ріст піни.
І піна відразу стеклася, немов прорвала греблю. На підлозі вже не було куди ступити. Ноги утопали в ній по кісточки.
— Доведеться відступити, — вирішив Петро Сергійович. — Це буде найприємніший відступ, який лише можна собі уявити. Яка сила життя! Яка! Недарма знаходили мікроби на метеоритах, що блукали в Космосі…
Годвін раптом розреготався:
— Трясця, командоре! Це веселе тісто привело мене до тями. Я, здається, наговорив тут чортзна-що!
— Нічого, Годвіне. Це напад ностальгії, туга за рідною Землею. Одягайте скафандри.
— Шкода покидати такий затишний котедж. Але тубільці виживають нас звідси, мов англійців із Африки.
— Можливо, встигнемо пообідати по-людськи? — запитав Анікін. — У мене все готово.