— До вас на сковорідку потрапила піна! — з жахом сплеснула руками Елен.
— Ось і чудово. Можна тепер спробувати, — і несподівано для всіх Петро Сергійович підчепив зі сковорідки шматочок коричневої кірки, на яку перетворилася місячна піна.
Всі завмерли.
— Можливо, коровам і свиням сподобається, — сказав він, поморщившись.
— Треба випускати з намету повітря, — запропонував Годвін.
Анікін марно намагався відчинити двері в шлюз. Очевидно, піна там надто розрослася.
Люди вже з ногами залізли на канапи.
— Пам’ятаєте? Княжна Тараканова! — вигукнула Елен. — Страшно!
— Це не страшно, Оленко! Це чудово!
— Висаджувати вікно? — поспитав Анікін.
Питати було вже пізно. Піна піднялася врівень з канапами. Петро Громов ударом ноги вибив вікно. Стіни будиночка зморщилися, стеля нависла. Громов допоміг Елен першою вибратися назовні.
— Можливо, мені й не так цікаво поглянути на той бік Місяця, — заявив Том Годвін. — Адже не я вгадав, що там місячні дідьки через якийсь кратер провітрюють пекло. Але я не хочу потрапити до них на роги, як кепський друг, і я йду з вами, командоре.
Елен пішла провести дослідників у останній перехід. Відтак вона повернеться до танкетки, до зруйнованого будиночка, який Івась Анікін очищає від місячної цвілі.
Елен тримала чоловіків за руки. Вони утрьох ішли вздовж світлої смуги, яка тягнулася по долині від самого обрію і, немов пірнувши в одному місці під сірий попіл, піднімалася круто по гірському схилу.
Це був один з тих таємничих променів, що радіально розходяться від місячних цирків, над загадкою яких сушили голови вчені. Промені ці виявилися смугами вулканічних викидів. Підносячись над рештою місцевості, вони разюче нагадували велетенські залізничні насипи. Пузиристі, пористі, шлакоподібні, пізнішого походження, ніж місячні моря, і тому не вкриті шаром метеоритного пилу, вони здавалися з великої відстані світлішими.
— Що ви гадаєте! — сказала Елен. — Не можу подолати відчуття, що це кимсь насипано.
— Місячні міста вигідно буде будувати уздовж цих природних насипів, — відгукнувся Петро Сергійович. — Їх легко перетворити на шосе.
— Місячні міста! — захоплено повторила Елен.
— Бачите це нагромадження скель? — продовжував Громов. — Посередині їх вінчатиме купол, з боків піднімуться малі куполи, нагадуючи східні храми. Казкове герметичне місто зі штучною атмосферою всередині. Від нього радіально протягнуться труби оранжерей. У них надзвичайно розростуться без кайданів земного тяжіння знайомі нам рослини. Мов сторожові башти, піднімуться навколо міста щогли геліостанцій з велетенськими дзеркалами, і, мов башти серед башт, найвище від усіх постануть два гігантські монументи Ціолковському і Кибальчичу.
— Кибальчич, — задумливо сказала Елен. — Я бачила його портрет. Чоловік із натхненним обличчям біля тюремних ґрат. Я дізналася, що він, засуджений до смерті за замах на царя, відмовився розмовляти про помилування з адвокатом, пославшись на те, що був зайнятий…
— Так, він був зайнятий першим проектом міжпланетного корабля, заснованого на реактивному русі. Він заповів свій проект людям.
— Що нині досягли Місяця.