Під крилом літака пливли прямокутники розграфлених каналами полів. Країна працьовитості, відгороджена від моря дамбами, осушена каналами й насосними станціями, що помпували воду в море, рівень якого був вищий від дахів, здавалася величезною шахівницею. Широкий канал натягнутою стрічкою розділяв її навпіл. Пароплави й моторні барки розсипалися по ньому плямами. Поряд тягнулися лінійки рейок. Іграшковий потяг на них ніби стояв. Паралельна смужка шосе була всіяна автомобільчиками, а вервечка велосипедистів на бетонній стежині здавалася ланцюжком.
До самого крила раптом різко піднялися будиночки з крутими дахами, стало видно перекинуті з порогів містки, замигтіли крони рідких дерев.
Літак ішов так низько, що мав би врізатися в паркан.
Але парканів у Голландії не зводять.
Не було огорожі й навколо Амстердамського аеродрому, центрального вузла західних повітряних шляхів. Джон Сміт чудово знав це ще в ті часи, коли сам літав. Тепер він був пасажиром. Востаннє на цей аеродром він садовив літак трансатлантичної лінії разом з другим пілотом Томом Годвіном, який бродить тепер десь на Місяці, а тоді, готуючись до космічних польотів, проходив практику на сучасних реактивних літаках.
Тут, у ресторані для екіпажів, відбулися проводи Джона Сміта. Він сидів на високому стільчику біля шинквасу поряд з Томом Годвіном і по-батьківськи поглядав на тоненьких, затягнутих у формені костюми дівчат, які на голчастих каблучках прибігали з летовища. А хлопці з усіх ліній, англійці, поляки, росіяни, німці, французи, чехи, шведи і, звісно, голландці в різних, але чимось схожих одностроях, щойно з’являючись у ресторані, підходили до Сміта й цокалися, перехиляли з ним чарку. Всі вони були тут друзі: і польський льотчик Казимир Нагурський, що пишався своїм родичем, першим російським полярним льотчиком, і француз Лавеню, невгамовний веселун, і огрядний Герберт Шварц, що відмовився свого часу від служби у військовій авіації, й іронічний Джоліан Сайкс, син лондонського докера й поет; нарешті, ці радянські хлопці, що тільки-но прилетіли на обганяючому час ТУ, — всі, всі вони знали один одного, сідали за одні й ті самі столики, обмінювалися жартами й жаліли старого Джона Сміта, який закінчував свій останній рейс.
— Ні, не останній, — втовкмачував кожному Джон Сміт. — Я ще полечу, вірніше вилечу з місця. Оце й буде останній політ.
Пілоти реготали, тривожно поглядаючи на старого льотчика. Важко буде йому, багатосімейному, знайти роботу.
Тоді й сказав Том Годвін:
— Хелло, Джоне, не крайте всім душу, мовби вас уже найняли на постійну роботу в пекло. Я влаштую вас у космопорт. Чи не хочете підтримувати зі мною зв’язок крізь космічні безодні, наповнені надіями?
— О’кей! — сказав Джон Сміт. — Це не гірше, ніж просто вити на місяць.
Насправді це виявилося майже одне й те саме. Джон Сміт працював у радіорубці космопорту, але Годвіна не чув. Американська ракета «Колумб» розбилася об місячні скелі. Том Годвін і ця молодчина Кенні, що отримала у всьому світі прізвисько «космічної Елен», приєдналися до росіян, і всі разом, кинувши російську ракету з радіоапаратурою, вирушили перетинати місячний диск! А зв’язок із Землею підтримували через телекеровану танкетку лише в ті години, коли Місяць було видно в Москві.
Джон Сміт відчував, що дарма їсть хліб і має всі шанси вилетіти з місця. Однак не лише турбота про себе і про сім’ю привела його на Амстердамський аеродром. Йому здавалося дуже важливим підтримувати з Місяцем зв’язок цілодобово. Багато газет добре б заплатили, щоб отримати кореспонденції від «космічної Елен» і на лихий кінець від Тома Годвіна безпосередньо, а не через росіян.
За вікном літака замигтіли бетонні плити. Негр Джонсон непогано посадив літак. Сміт завжди вважав, що ці чорні парубки — здібні хлопці.
Пасажирам не належало ходити по летовищу, вони мали сісти в автобус, смішний і незвичайний. Його кузов майже торкався дном бетонних плит, ззаду спираючись на колеса, а спереду на моторний візок, який вільно повертався під ним і возив не лише його, але й бензоцистерну.
Джон Сміт із задоволенням порушив правило і в ресторан екіпажів подався разом із Джонсоном пішки.
Джонсон був гігантського зросту. Сміт не поступався йому в ширині плечей, але зростом був удвічі нижчий. Словом, він не став би виставляти свою фігуру на конкурс краси.
Вперше у знайомий ресторан заходив Джон Сміт, зодягнений у мішкуватий цивільний костюм.
Але його впізнали, стали підводитися назустріч, кликали випити чарчину. І всі говорили про Тома Годвіна. Оце хлопець, він знайшов собі на Місяці відповідну компанію! Хай йому чорт, якби потрібно було послати на Місяць цілу армаду ракет, браку в пілотах напевно не було б.
— Він сидів ось на цьому стільчику біля шинквасу, — згадував Сміт, — а я не можу з ним навіть розмовляти, хоча він спеціально для цього влаштував мене в космопорт. Коли з Америки видно Місяць, то танкетка, що супроводжує Тома, глухне, мов старий джентльмен, у якого просять позичку.
— Потрібен гучніший голос? — запитав огрядний Шварц.
Джон Сміт зробив у повітрі невизначений жест.