— Як так? — здивувався Годвін, допомагаючи командорові спускатися по прямовисній стіні, усипаній голками самоцвітних кристалів.
— Тут колись кристалізувалися випари магми, — казав Громов.
— Ви дивовижна людина, командоре. З вами не знудишся і в чистилищі.
— Томе! Оленко! Я встиг узяти рідину в пробірку! Якщо це те, що я думаю, люди відкриють на Землі безцінні скарби.
— Івась зараз виїжджає! — кричала зверху Елен.
— Передай… коли б не добралися… обов’язково… неодмінно хай візьмуть у мене цю пробірку. Дуже важливо.
Елен заплакала. Вона передала по радіо дивний наказ командора.
Анікін із силою вдарив востаннє молотком і відкинув його набік:
— Ну, Євгене, тепер усе діло за тобою! У них скоро не залишиться кисню.
Танкетка рвонула з місця, сівши на задні траки гусениць, і помчала по камінню, немов розбігаючись для нового стрибка.
Елен перша відчула брак кисню. Вона лежала біля краю провалу й дивилася вниз, у темряву. Командор заборонив їй говорити, радив заснути. Уві сні кисню витрачається менше.
Вона лежала й думала. Про Євгена і про командора. І ще про Тома. Їй здавалося все дивним, мов уві сні. Адже вона мала спати… У скронях стукотіло. Вона справді скоро засне. І зовсім це не страшно.
Танкетка мчала слідами людей. Тут уже не мели місячні вітри, попіл лежав мільйони років.
Анікін стояв нагнувшись уперед, підштовхуючи рукою півсферу, немов міг прискорити біг машини.
І раптом машина зупинилася. Вона безсило пробігла декілька метрів і застигла, накренившись на камені.
Анікін зіскочив.
— Що? Штовхнути? — тривожно запитав він і раптом побачив, що в півсфері немає зображення.
Він кинувся до дротів радіосхеми і раптом збагнув…
Він упав на каміння й заплакав.
Євген Громов розчинив дверцята макету танкетки й вихором вискочив у лабораторію.
— Наталю! Наталю! — кричав він. — Де ж ти, Наталю! Загинуло все, все… Місяць зайшов за обрій.
Наталі не було. Євген не міг збагнути, як вона могла залишити лабораторію в таку хвилину. Адже вона завжди знала, що треба робити… Він опустився на стілець, стиснувши руками голову.