— Закласти б бурову свердловину…
— Так, так, бурову свердловину, — неуважно повторила Елен. — Я зараз бачила Місяць, немов відбитий у земному дзеркалі. Послухайте, Міраже. Пробачте мені. Ви подумаєте, що я лише жінка, дурна й смішна. Адже якщо вона навіть серед місячних скель… І все-таки… Скажіть, якщо у нас у танкетці буде дзеркало, мене буде видно в ньому?
Євген здивувався, але відповів:
— Звісно, ви побачите себе в дзеркалі, якщо його помістити тут біля мене, перед апаратурою.
— Міраже, любий… Я дуже попрошу. Це ризиковано — подивитися на себе. Але я так давно не дивилася в дзеркало. І, звісно, я дуже страшна…
— Що ви, Селено! Навпаки!
— Ви так гадаєте?
— Я зараз. Я попрошу люстерко у Наталі.
Євген зник з макету танкетки і дуже здивував своїм проханням Наталю, що чергувала в лабораторії. Він попросив у неї кишенькове люстерко. Коли Наталя збагнула, для чого воно потрібне, вона побігла в гардероб і принесла звідти досить велике дзеркало, яке зняла зі стіни.
Поки Євгена в танкетці не було, Елен знімала кінокамерою море скель і місячний цирк, що підносився над ними.
— Селено! — покликав Євген.
Елен обернулася. Вона побачила, що Євген тримає перед собою дзеркало.
— Мені потрібна відвага, — сказала вона, підходячи до танкетки впритул. — Боже! Хіба можна мене впізнати? Я більше ніколи не підійду до вашої танкетки, мій Міраже! Ви дасте мені слово, що не будете на мене дивитися?
— Селено! Що ви!..
Маленька жінка вдивлялася у своє зображення… Це зображення спочатку було передане крізь Космос на телеекран у макеті танкетки, встановленої в лабораторії, відбилося у дзеркалі, яке тримав у руках Євген, і разом із дзеркалом було відтворене апаратурою на Місяці.
Але Елен зовсім не думала, як вона бачить себе, вона лише тривожно вдивлялася у своє обличчя, змінене новою зачіскою, стомлене і… далебі, трохи вродливіше від цього чи від примх різкого місячного освітлення.
— Ви знаєте, Міраже, я бачу в себе нові зморшки.
— Селено! Дивіться! — крикнув Євген і мало не впустив дзеркало.
Елен обернулася.
На опуклому виднокраї місячного моря, нещодавно покинутого подорожанами, щось зблиснуло. Рвонулися на всі боки сліпучі промені, й зелена хмара світляною короною почала розпливатися по чорному небу, мов заграва невідомого світила.
— Це не попіл! — вигукнула Елен.
— Це метеорит, Селено.