— Всі на всюдихід! — скомандував Петро Громов.
Перевантажена танкетка важко перевалювалася через каміняччя. Крізь імлу почало просвічувати сонце, нагадуючи земне сонце перед заходом, але не червоне, а сіре, затягнуте серпанком і позбавлене корони полум’яних язиків.
Сонце проступало все яскравіше. Стали помітні кам’яні тороси й тріщини, через які перебиралася танкетка.
Попеляста хмара рідшала. Проте від неї потрібно було тікати якомога швидше.
— Здорово вийшло! — торжествуюче відзначив Анікін. — Коваленков буде радий!.. Ось чому на довгий час зникають для астрономів деталі Місяця!
— Руйнування незмінності, — відповідаючи своїм думкам, сказала Елен.
— Ні! — рішуче заявив Петро Громов. — Козирєв не міг помилитися. Він бачив виверження. Але наша помилка зрозуміла. На Місяці все було незмінне, поки людина не ступила на нього.
— Не можна чіпати Місяць! Ви так подумаєте? — запитала Елен.
— Навпаки! Саме людина змінить його, — сказав Петро Громов.
Танкетка вирвалася з чорної хмари.
Елен знову побачила платинові скелі й чорні тіні і полегшено зітхнула.
Вона нахилилася до прозорої півсфери і тихо сказала:
— Я так злякалася за вас, Міраже…
Елен дуже кортіло зняти місячний цирк, який виднівся правобіч. Здалеку це можна було зробити лише з високої точки. Різкість контурів була однакова й поблизу і вдалині. На Місяці все здавалося оманливо близьким. Можна було йти нескінченно довго, не наближаючись до мети.
Елен вибрала скелю з пологим узвозом, зручним для танкетки. Вона показала її Петрові Сергійовичу, додавши, що їй не хотілося б для передбачуваної зйомки відвертати когось від збору колекції каменів.
Громов покосився на неї і сказав, що танкетка доставить її нагору. Том Годвін, звісно, чув цю розмову. Адже кожне слово звучало в усіх шоломофонах…
Елен виплигнула на танкетку. Серце у неї схвильовано калатало.
Танкетка почала круто підійматися по камінню.
— Селено!.. — сказав Євген.
— Міраже! — тихо відповіла Елен і застережливо підняла палець.
Три фігурки виднілися внизу. Вони нахилялися й випростовувалися. Елен чудово чула голоси Громова й Анікіна. Том Годвін мовчав.
Елен пошкодувала в душі, що зв’язок погіршується так поволі.