— І зірки, — підтвердив Анікін. — Вони спалахують при згущуванні туманностей космічного пилу. І хтозна, що це за пил? Можливо, він складається не лише з частинок звичайної речовини, але також і з частинок антиречовини зі зворотним електричним зарядом ядра і оболонки. Тоді, стикаючись, частинки речовини й антиречовини перестають існувати, перетворюючись на носіїв енергії — у фотони, які розжарюють масу речовини, що залишилася. Якщо метеоритний пил утворив таким чином зірки, то крупніші метеорити, захоплені колись Сонцем при проходженні темної туманності, утворили Місяць, Землю і всі інші планети Сонячної системи. Вони продовжують щомиті зустрічатися з Землею, падають на неї, збільшуючи її об’єм і масу. Щоправда, більшість з них не долітає до поверхні, згорає в атмосфері. У Землі дах надійний.
— А на Місяці? — запитала Елен, з новим інтересом розглядаючи Анікіна.
— Ніякої немає. Метеорити щохвилини залишають тут слід. Кільцеві гори цирків, глибокі кратери — все це сліди метеоритів.
— Висновок поспішний і хибний, — втрутився Петро Сергійович Громов. — Метеорити не цеглини, з яких складаються космічні тіла, а уламки раніше існуючих космічних тіл. І ці уламки зовсім не формували поверхню Місяця.
— Війна Білої й Червоної троянд, одвічна боротьба двох гіпотез, — відзначив Євген.
— Не треба перетворювати її на війну жерців, — різко сказав Петро Громов. — Лише в релігійному екстазі можна забути про місячні вулкани.
— Їх немає на Місяці, — рішуче заявив Анікін, — а метеорити продовжують змінювати його обличчя.
Розмова була почата, щоб відвернути Елен, допомогти їй упоратися з пригніченим станом, але відразу переросла в запеклу суперечку.
— А місячне виверження, яке в 1958 році спостерігав Козирєв? — нагадав Петро Сергійович.
— Просто побачив хмару попелу, яка піднялася при падінні метеорита. Така сама хмара на довгий час приховала кратер при падінні на Місяць першої ракети з радянським вимпелом. Це бачили угорці. Ось так. Просто хмара.
— Стара пісня академіка Коваленкова.
— Беруся довести на Місяці будь-яке його твердження, — запально сказав Анікін.
Том Годвін вирішив втрутитися:
— Щоб здійняти добрячу хмару, метеоритові треба було поцілити в скупчення пилу, як ген у тій ущелині. Вона наповнена пухким попелом, мов біржа пройдисвітами, — і він указав на клиноподібну розколину в берегових скелях місячного моря.
— А якщо поставити досвід? — запропонував Євген. — Для того й є у нас танкетка! Ви відійдете на безпечну відстань, а я метну туди маніпуляторами камінь.
— Яка ж у нього буде швидкість? Незрівнянна з космічною, — опирався Петро Сергійович.
— Але ми перевіримо, як поводиться попіл, — наполягав Анікін. — І якщо простого каменя буде досить, щоб збаламутити попіл, то… має рацію Коваленков!.. Чи вам цього боятися?
Петрові Сергійовичу довелося поступитися.
Люди відійшли від ущелини подалі. Видимість була чудовою.
— Мені кортить потиснути вам руку, — сказала Елен Євгенові. — Ви немов ідете на подвиг.
Євген підняв високо над танкеткою обидві залізні руки і з’єднав їх у рукостисканні.
Танкетка помчала до скелястих урвищ, підскакуючи на камінні. Елен знімала її кінокамерою.