— Неправда! — обурилася Наталя. — Бути на Місяці для них — найвища радість! Я заздрю їм, заздрю!.. Я б хотіла бути з ними поряд.
Старенька підійшла до Наталі й поцілувала її.
Четверо людей у скафандрах пробиралися між зиґзаґами тріщин. Петро Сергійович Громов і Том Годвін, ділячи небезпеку першого кроку, мов сліпці, обмацували палицями шлях. Про стрибки, такі легкі на Місяці, не могло бути й мови. Під попелом усюди чигали провалля.
Позаду рухалася танкетка, навантажена поклажею експедиції й балонами з киснем. Євген Громов напружено стежив за кожним подорожнім, готовий кинутися на допомогу.
Елен часто озиралася на нього. І щоразу, немов відчуваючи, обертався й Том Годвін, похмурий і стривожений.
Природа пригнічувала Елен. Урвища «берегів» місячного моря сліпучими стінами здіймалися в чорне зоряне небо. Голі кручі нависали над скам’янілими грядами хвиль, посипаних попелом. Гострі, мов ножі, ребра скель і рвані краї тріщин залишилися незайманими після стародавніх катаклізмів, немов усе зупинилося відтоді, все скінчилося…
Жах незмінності охоплював Елен. Вона не могла примиритися з тим, що все навколо не змінювалося вже мільйони років, кожна порошинка, не знаючи вітру, лежала вічно непорушно, навислий над прірвою камінь не міг схитнутися, щоб зірватися. Все заснуло, вмерло!.. Не можна жити й рухатися, якщо все навколо мертве. Що може бути страшнішого від кінця? Блюзнірство залишати тут сліди. Треба впасти ниць і завмерти на тисячоліття… Так божеволіють.
Євген угадував, що коїться з Селеною. Але як відвернути її розмовою, якщо кожне слово набуло особливого сенсу, а чують його відразу в усіх шоломофонах?..
Він намагався без слів, самим поглядом передати Елен усе, що не наважувався сказати.
Проте Анікін чудово помічав усе й іронічно посміхався. Телевізійне зображення, поза сумнівом, допомогло «декому» забути про 384 тисячі кілометрів відстані!.. Втім, милому Івасеві довелося подумки прикусити язика. Він-бо знав, що диктори Московського телецентру одержують чимало листів з освідченням у коханні й призначенням побачень від людей, котрі бачили їх лише на екрані. І чимало таких листів написав, до речі, він сам… А як він був ображений, коли дізнався, що дівчина-диктор зустрілася з ним лише тому, що він згадав у останньому листі про свій швидкий політ на Місяць!
Та все ж він подружився з цією чудовою дівчиною і в останній вечір вони навіть цілувалися… Вона обіцяла йому дивитися на Місяць.
Щоб не заважати Євгенові й Елен мовчки розмовляти, Івась пішов уперед.
Але Євген сам підкликав поглядом Петра і вказав йому на Елен. Петро все зрозумів.
— Міс Кенні, — сказав він, наздоганяючи Елен, — ми потребуємо вашої допомоги.
— Ви зле жартуєте, командоре, — нервово обернулася Елен.
— Зовсім ні. Ось кіноапарат, — він простягнув їй портативну кінокамеру. — Ви досвідчений репортер і можете стати кінооператором експедиції. Знімайте цей світ.
— Блюзнірство, — сказала Елен, збентежено беручи кіноапарат. — Знімати пейзажі Дантового пекла? Боротися з ними, підкоряти їх собі? Я зможу це зробити? Як ви гадаєте? — І Елен, звично навівши кінокамеру, зняла ланцюжок утиснутих у попіл лунок, мов тушшю, обведених густою тінню.
— Сліди людини на Місяці, — сказав Петро Громов. — Ви самі відповіли на своє питання.
— Я подумала, що боюся темряви… Незмінність і порожнеча… Вони забирають розум…
— А їх зовсім і немає в Космосі, — відгукнувся Анікін, що найдалі був від Елен. — Космос переповнений метеоритами будь-яких розмірів. Починаючи з порошинок і закінчуючи планетами — все складається з тих-таки метеоритів, навіть зірки.
— Навіть зірки? — здивувалася Елен не стільки складові зірок, скільки тому, що чує це від Анікіна, від славного хлопчини, якого вона вважала тінню командора.
Вона вперше пригадала, що російські астронавти були ідейними супротивниками!..