— Авжеж, Селено, — гаряче сказав Євген.
Елен помітила, що Том Годвін якось боком попрямував до танкетки.
— Тут усе дуже складно, — швидко заговорила вона. — Ось камінець… Навіть про нього думати складно. У вас складний брат. Лицар науки в обладунку скафандра. Сер Дон-Кіхот Космічний веде за собою всіх, щоб поглянути за край місячного диска. А я залишаюся…
— Селено! Я рахував хвилини, чекав, коли зійде Місяць. Хіба я піду з ними… без вас?
Годвін був уже в декількох кроках. Елен загородила собою півсферу:
— Хіба я завдала мало клопоту? Чи треба бути тягарем?
— Селено! Я не зможу залишити вас саму!
— А ви зможете це повторити? Ні, ні! Не лише на Місяці?
— Ель піде з нами, — сказав, підійшовши, Годвін. — Сподіваюся, ваш автокар зможе допомогти їй у важких місцях?
— Звісно, — сказав збентежений Євген і, піднявши очі на Елен, перепитав: — Не лише на Місяці?
Наталя переїхала жити на дачу до Анастасії Степанівни Громової. Це вийшло само собою. Кожна з жінок немов вирішила замінити іншій відлетілого Петра…
Наталя і Євгена змусила жити з матір’ю на дачі. Однаково, поки Місяця не видно на небозводі, чергувати в лабораторії марно, а мати залишалася матір’ю, їй легше було відпустити сина в бій, ніж… на Місяць. Вона не знаходила собі місця, виплакала всі очі.
Цього ранку Місяць сходив пізніше від сонця. Їхати в інститут було ще зарано, й Анастасія Степанівна пригощала Євгена й Наталю на веранді чаєм. Лише в такі хвилини у неї легшало на душі.
Ранок стояв свіжий. День обіцяв бути сонячним, але удосвіта з річки піднявся туман, огорнув дерева, перетворив їх на невідомі казкові рослини, приховав кущі. Все навколо стало м’яким, нереальним… Так буває, коли на схил гори набіжить хмара. Скільки разів милувалися таким пейзажем Євген із Петром під час сходжень!
Наталя, відпивши ковток зі склянки, задумливо дивилася на бутерброд із шинкою, на якій залишилося півколо від її зубів.
— Подумати лише, — сказала вона. — Вони не можуть там ані пити зі склянки, ані відкусити шматок хліба. Тільки поживна паста через гумову трубку.
Наталя поморщилася.
Старенька похитала головою:
— Непривабливо якось… А все-таки хоч так, а снідати треба.
— Авжеж, якраз зараз, — відзначив Євген. — Вони також чекають, поки у нас Місяць зійде, щоб вирушити в дорогу.
— Хай задоволення від такої їжі не отримаєш, а жити треба, — строго сказала старенька.
— Так, задоволення там мало, — сказав Євген.