Вероніка взяла скрипку і мовчки рушила до дверей. Її обличчя ще сяяло, на ньому ще світилися сльози. Вона кинулася до кімнати, аби зберегти не розтраченими останні думки.
За кілька хвилин на сходах почула розмову між лікарем і Яструбом, прочинила двері:
— Як він?
— Рахунок пішов на дні й на години.
— Може б іще крапельниці?
— Це вам вирішувати.
По обіді Вероніка сиділа біля вікна і читала Нілові «Північне сяйво» Джека Лондона. Здавалося, хлопець дрімав, обіпершись об подушки і стуливши повіки. Його сіре обличчя тамувало муку. Лише інколи повіки здригалися і на обличчі з’являлася усмішка. Несподівано Ніл підняв голову і запитав її:
— А чому ти не граєш мені? Де твоя скрипка?
— А що з тобою… трапилося? — у відповідь запитала Вероніка. — Як ти захворів?
— Нічого не трапилося. Бог карає мене за батькові гріхи. За батькові, розумієш?
— Ти давно… такий?
— А тобі не все одно? Давно чи не давно. Ти ж здорова! Бігаєш, граєш. Захочеш, полетиш, як синиця.
— Я полечу? Та мене за поріг не випускають. Тримають, як у в’язниці. Я батька півроку не бачила!
Запала мовчанка, а по тому Ніл почав говорити тихо, поривчасто, ковтаючи склади і цілі слова:
— Вони хочуть, щоб я скоріше помер, розумієш? Мати вже виплакала всю свою жалість, а батько злиться.
— Ти одужаєш!
Ніл махнув покрученою рукою, відгорнув ковдру, і вона побачила тоненькі, скоцюрблені ноги. Це були ніжки немовляти, які чомусь перестали рости. У неї затремтіли руки, її зморозило, начебто стала свідком злочину.
— А ти ходив до школи? Ти вмієш читати? — запитала, щоб не мовчати.
— Загадай мені якийсь приклад на додавання. Трицифрове, чотирицифрове, будь-який, можеш? Усно.
— Піду вже, бо мені якось холодно. Піду вже?
Ніл важко дихав, починався напад астми.
— Побудь іще. Хочеш, я відгадаю твої думки? Ось подумай що-небудь… про майбутнє.