Вероніка виглянула в вікно, далеко на пагорбі стояла машина, схожа на батькову. Але як могла там опинитися батькова машина?
— Ти так часто дивишся за вікно? Хочеш утекти?
— А хто мене випустить, може ти? — відповіла похапцем, майже сердито. — Я подумала, у мене є думка. Може відгадаєш про що?
Запала мовчанка. По тому Ніл, перемагаючи задишку, мовив:
— Ти подумала погано. Спробуй щось інше.
— Ну от, — засміялася вона. — А ще хвалився!
— Ти уявила мене кажаном. З людським обличчям.
— Неправда! — застрибала Вероніка, але зустрілася з його поглядом замовкла, присіла біля ліжка.
Її свідомість зненацька пронизала думка: він може в будь-яку мить померти. Ось тепер вона з ним розмовляє, він дивиться на неї. І тим часом його вже не стає.
— Не страшно, — вимучено усміхнувся Ніл, — всі люди від народження починають умирати.
Віття дерев гуло, свистало, стовбури скрикували, поскрипували в шибку. Вероніка задрімала, а потім схопилася. Їй привиділось, мовби над нею низько пролітають хмари, на одній з них лежить Ніл. Їй стало жарко і захотілося пити. Ніч була сніжно-світла, кучугури стояли, як гори. Вона хотіла зійти на кухню і почула внизу приглушені голоси.
— Про все домовлено, нічого не буду перегравать, — гудів господар.
— Продати дівчину! А як він заявиться по дитину, що ти йому скажеш?
— Уже заявлявся стонадцять разів. Де він, ти його бачиш?
— Бійся Бога, дитина ж не винна!
— У борделі таких люблять. Пішла геть, рвань собача!
«Дві голови» схлипнула і вийшла в коридор. Господар грюкнув дверима так, наче хотів їх вирвати і забрати з собою. Вероніка стояла, мов примерзла, не могла поворухнутися.
Господиня піднялася сходами до сина. Присіла біля ліжка, розв’язала накручену на голові хустку.
— Мамо, а Вероніка не допомагала вам мити голову?
— Допомагала, аякже.
— Мамо, а скажіть, яка вона гарна. Яке в неї пухнасте волосся, як вона його відкидає зап’ястям.
— Вона тобі в думці?