— Таж костюм до одруження справив. Дві зарплати вгепав. Не віриш? Одчини гардероб.
— Чудний. А на наше весілля, пам’ятаєш? Позичили тобі костюм, а мені сукню в прокаті взяли. І обійшлося.
— Тож колись. Тепер я хочу, щоб усе було довговічним.
Надворі все ще не темніло.
— Хочеш вина?
— Ні. Не заставляй газетами вікон. Сумно, мов забинтовані хворі. Ну, я піду. Ну, я піду?
— Вже?
Вони підвелися, ледь переступаючи затерплими ногами. Спробуй за таким столом не торкатися колінами.
Раптом стало так темно, мов завалилася десь гора і засипала вікна. І коли вона вийшла, він довго чув її підбори на сходах.
Нижче.
Нижче.
Нижче.
І навіть на мокрому асфальті, на підніжках тролейбусів, у ліфті її будинку і біля її квартири. Тоді він зрозумів, у чому справа — двері кімнати були відчинені. Схопився, грякнув ними щосили. Упав на виснажену подушку, зарився в потворну ковдру, але кроки не стихли.
Ніби вилетіло з дверей вічко і котиться вниз.
Отець Василь одружився тонкосльозою весною дев’яносто першого року. Пані Софія, його мати, не вельми раділа з такого весілля, бо ж молода, попри вінка та вишиванки, не мала ніякої приваби. «Ото ще», — сичала свекруха, коли наречена подала їй хлібину на рушникові. «Ото ще!» — зеленіла стара, коли Ольгунька впустила обручку і кинулась її ловити поміж черевиками гостей.
Молодий священик не переймався такими дрібницями — він їхав у східняки, їхав у село, до якого не рипались автобуси, він мав підняти напівзруйнований храм і повернути людей до Бога. Чи кожна дівчина піде на таке? Ольгунці ж минуло шістнадцять, і вона була п’ятою дочкою. Отець добре все обміркував, передумав кожну сім’ю — ні, Ольгунька підходила найбільше. А ще, коли він зайшов до її хати, завів мову про одруження, руда нишпірка вскочила з веранди і, перебивши на півслові, закричала:
— Я згодна, згодна, згодна!
Після чого старші сестри, змітаючи віями, як мітлами, з очей щасливий ляк, запхікали в долоні.
— Я згодна, пане Василію.
— Отче, — поправив він.
І ось вони вже в поїзді, в третьому купе, Ольгунька кидає під ноги мокрі черевики, падає на полицю і ридає. Все змішується — висвистування дощу, стукіт коліс і дике завивання божевільного дівчати, котре їде бозна-куди і навіщо.
— Олю…