— Бог дав тобі ч-чоловіка!
І я мечуся по будинку, аби не чути, як б’ється серце кімнат, коридорів і вікон. Дім у тихому стресі, у тузі, у розпачі. Сірі камінчики очей мого чоловіка нишпорять по всіх закутках. Він знає, що коли я повертаюся пізно і ховаюся в мансарді, щось таки трапилося.
Дах будинку переводить подих. Хапає на льоту галузки, що їх скидає розвихрене дерево. Я тільки чую, як вони свистять.
Отаке буреломне, таке запізніле кохання! Діти пишуть листи «тату й мамо», сестра — стара діва — замикає вхідні двері ланцюгами, падає біля образів, у сухих і гарячих руках тримаючи свічку. Чоловік досі в смокінгу стоїть на терасі, перегортаючи часопис. У телевізорі болящі і бездомні шукають прихистку. Чорношкірі дітлахи просять милостині. На сусідній вулиці завалилися три гаражі, відкрилися підземні ходи. Там на глиняних стінах плачуть лики святих. Приїхав монах з-під Лубен і читав проповідь. Діди, чекаючи хлібовозки, говорять про війну в Іраку. І все відболює, відривається, відлітає на той кінець життя.
Хижий звір уже тут, поруч. Одним стрибком він може все переламати, перебити, перевернути. Що ж, велике кохання — завше знак великої біди. Зраду ще можна зупинити. Якщо кинути на покаянну стіну твої смолянисті погляди. Наші випадкові зустрічі. Мої фантазії, розіп’яті на віконницях світанкового розпачу. Якщо завтра, о дев’ятій тридцять, коли ми стоятимемо біля кіоску за свіжими газетами, глянути тобі в очі. Обгорнути глибиною річок, гірким листом лісів. І сказати:
— Мужчина, чого ви претесь наперед?
Сказати це — й полетіти додому, впасти зі скелі розпачу. Обхопивши голову, замре акація біля мансарди. А сонце, мов червоне око хижого звіра, поблимає — та й піде геть.
Коли вона зайшла в його квартиру агента держстраху з брудним запахом ванної і численними всипальницями мух і комарів на стінах, усе було, як і спершу. Вона пом'ялась на порозі, розстебнула навіщось босоніжки, він тихо сказав:
— Навіщо? Хіба не бачиш, яка тут підлога?
Вона пройшла, сіла на одній-однісінькій табуретці і пошукала, де б притулити сумочку.
— Отак і живу, — знітився чомусь він.
— Як тут співають голуби на даху…
— Це старий будинок. Його мають знести.
Вона дивилась на ліжко, стару, заїжджену шкапу, і думала, що, певне, й упряж буде не краща. Може, він якесь простирадло напне і кине поспіхом виснажену подушку, як десять років тому. Може, в нього знайдеться навіть ватяна ковдра з вилізлими нутрощами.
— Каву будеш?
— Без цукру, — поспіхом відказала вона.
Він вийшов на кухню, довго й нервово чиркав сирими сірниками, доки запалив газ. Потім перекопирсав у тумбочці всякий мотлох, шукаючи другу склянку.
Вона тим часом вийняла люстерко-пудреницю і щедро мастила губи золотавим перламутром, перекупленим із десятих рук за божевільну ціну. «Хі-хі», — подумав він і підбив долонею окуляри.
Стіл, за яким сиділи, був такий маленький, що він упізнав її парфуми «Рижская сирень», чистий просяний чубчик і руки з горішками-нігтиками. Потім помітив дві стривожені зморшки біля рота і хворобливу смужку над бровами. «Недаремно ти хоробришся і пакуєшся під дівчинку», — подумав, але вже якось не так.
Вона водила поглядом по його спортивній куртці далеко не першої свіжості, тій самій куртці, яку вирвали вдвох у «Культтоварах» далекого весняного ранку.
— Звиняй, тістечка вивелись.
— На чомусь розтратився?