Він постояв над нею, нервово здвигнув плечем, але відповіді не почув. З ревом налетів зустрічний товарняк і щез.
Десь там, попереду, його чекало село, що розгромило церкву, розтягло ікони, село, яке майже забуло молитися. Може, візьмуть їх на квартиру, а може, доведеться обживати діряву халупу, де мешкали досі лише горобці та кажани. І від того, як вони ввійдуть у це село, як вони вперше скажуть «добридень», як покладуть на себе хрест, ступивши до священного двору, залежить і майбутнє храму господнього.
— Олю!
— Одчепися, рептюх проклятий!
Якусь мить, оціпенівши, він дивився на спину, що дрібно плакала, на хвостик волосся, з якого стікав недавній дощ.
— Пробач, я тільки хотів, щоб ми повечеряли.
— Нічого не хочу, відчепись!
— Але…
— Щезни, ненавиджу! Знаєш, як я тебе ненавиджу? Я Микольцю люблю, зрозумів?
Отець Василь важко сів навпроти. Дощ усе лив, і тільки зрідка з’являлися вогники в чужому степу, і гули чужі поїзди на чужих станціях.
— А чому ж ти…
— Бо вагітна я від нього, вагітна, розумієш? Чужий грішок на твій поріжок!
Вона зареготала, але щоки сіпалися плачем. Вогники з’являлися все рідше, надходила глупа ніч. Господи, та він же взяв найтихішу, найбіднішу, найластатішу дівчину! За віщо? Тепер от плаче, а чим її втішити?
— Олю, священик може одружитися тільки раз!
— Ха! Ну й що? Дружитися йому захотілося! Так дружися, дружися, рептюх! Чи не можеш?
Вона почала зривати з себе манаття і кидати додолу.
— Так не можу.
Він узяв простирадло зі свого ліжка, загорнув її і посадив собі на коліна.
— Пусти, та пусти ж!
— Побудь отак, зігрійся, ти вся тремтиш.
Запручалася, забаласувала ногами, але, сповита, як немовля, вирватися не змогла. Бо в якусь мить він так стис її руками, що здавалось — або помре, або стане йому замість сорочки.
І от вони зійшли на тихій станції, де зупинявся тільки один ранковий поїзд і де вимиті дерева пахли гірким, не розкрученим ще листом, а молоді гнізда, отерплі під дощ від стояння за стовбурами, тепер розпросталися і разом з птахами літали поміж гілок. Отець Василь поставив на землю валізи, подав Ольгуньці руку, але вона стрибнула зі східців сама, босоніж пішла по дорозі, легко, мов козуня, не озираючись на нього і не дивлячись на людей.