Світлана ще раз глипнула на синець і в цей момент вони зустрілися з постраждалою поглядами, від чого першій стало вкрай не по собі.
— Та це ще не все… — продовжила директриса. — Як ви розумієте, в їдальні тоді було багато інших дітей і частина з них "маленьких екстремістів", керуючись поганим прикладом, влаштували щось на зразок "майдану". На лінії вогню опинилися ще декілька чоловік, але всім їм вдалося уникнути травматизму, на відміну від Лідії Іванівни, — ніжно поклавши руку на плече останньої, лагідно мовила директорка. — У будь-якому випадку, спустити таке на гальмах я не можу. Але думаю буде цілком справедливо, якщо свою радикальну позицію розкриє винна сторона конфлікту.
В наступну мить всі перевили свої погляди на Андрійка, котрий навіть не думав піднімати голову, адже буквально п’ять хвилин тому в неї прийшла чудова ідея провести спостереження за блискучими носками своїх черевиків.
— Андрійку, чому ти жбурнув у Лідію Іванівну котлетою? — лагідно запитала вчителька.
Побачивши, що Андрійко зараз не з ними, мати стусаном в плече вивела його з коми.
— Мамо, я… — почав він несміливо.
— Замовкни і кажи! — зціпивши зуби прошипіла Світлана.
— Я кинув… Тому що котлета була не їстівна, — сором’язливо відказав хлопчик, закривши обличчя руками, наче він дуже жалкує про свій вчинок і йому вкрай боляче зараз знаходитися тут і все це слухати.
— Не їстівна!? — заволала мати. — Так що, одразу вбити людину!?
— Не кричіть, — спокійно мовила директор. — Андрійку, чому ж тоді всі інші діти їли?
— Оленку вдома не кормлять, Денис жере все, що бачить, Коля посперечався на пачку насіння.
Раптом, Андрійко прибрав долоні з обличчя і подивившись кухарці прямо у вічі мовив: «Він програв».
— Світлана Вікторівна, в чомусь він звичайно правий, — ще більш м’яко сказала директор. — Та котлета мабуть була не найкраща, хоча й імовірно свіжа. Але ж ви розумієте, що це школа і фінансування не найкращий її бік. Тому жінка не винна, що мала – те і приготувала.
— Звичайно, я все розумію. Ми з чоловіком дуже серйозно поговоримо з цією молодою людиною, — кинувши гнівний погляд у бік сина, запевнила Свєта.
Директриса знову спробувала піднятись, але виявилося, що за цей час сила гравітації не змінилася.
— Що ж, в такому разі з Вас, Світлано Вікторівно, цілюща мазь; котлети з меню ми викреслюємо і мабуть на цьому конфлікт можна вважати вичерпаним…
Та перш ніж покинути кабінет, Світлана раз і на завжди вирішила дізнатися, чи не лається Андрійко на вчителів брудною лайкою, після чого директор розповіла, що працює в школі вже 23 роки і за цей час Андрійко мабуть єдина дитина яка її не матюкала; пояснила що він дуже вихований і доволі спокійний. Те ж саме підтвердила і вчителька.
Вже через кілька хвилин, розлючена Світлана мчала по шкільному коридору, тягнучи за собою неслуха, котрий зі своїм велетенським рюкзаком ледве встигав за нею. Не дочекавшись доки прийде додому, розлючена матір вирішила одразу подзвонити чоловікові аби повідомити йому чарівну новину. Розмова вийшла короткою, але емоційною.
— Та у неї синець на пів мордяки!!! — повідомила Світлана в слухавку. — Там ніяка мазь не допоможе! Скоріше за все, око відпаде на днях! Сам з ним поговориш, якщо по дорозі я його не вб’ю!
Вимкнувши мобільний, Світлана пішла ще швидше, примусивши маленькі ніжки здавати стометрівку.
— Мамо, я за тобою не встигаю, — жалісно мовило дитя, отримавши в свою адресу гнівне: «Може я хочу втекти від тебе!».
— Але мамо, котлету справді не можна було їсти!