Цікавість до їжі у Андрія, як і у Ноти молодшого, з’явилася з самого дитинства та різниця в тому, що далі вона не зникла, а розгорілась до неможливості. Вже через два роки він доволі уважно спостерігав шостий сезон «Готуємо аби з’їсти», завжди посміхаючись, коли кухар впускав продукти на підлогу. Їв він достатньо мало і далеко не все, однак це вже була турбота Світлани, котрій доводилося проводити з їжею різноманітні маніпуляції. Перше слово Андрійка було «солі», що дуже розсмішило батька і не на жарт засмутило матір. Згодом, Світлана зрозуміла, що однією сіллю тут не обійдеться... Замість гри з солдатиками, Андрієві більше подобалося чистити горох, а ще він дуже полюбляв чавити помідори. Найкраще ж у нього виходило будувати пасочки з піску, такі гарні, що інші діти завжди намагалися їх зруйнувати, чим доводили його до сліз. Коли ж йому виповнилося три, Андрій вже міг підсмажити яйце. В шість він почав приносити батькам сніданок в постіль. Більшість батьків могли тільки мріяти про таку дитину, але до кожної порції галушок є своя «гірка підливка». Андрійко був просто схиблений на їжі. Будь-які спроби зайняти його чимось іншим закінчувалися поразкою, чи знову ж таки їжею. І хоча до школи Світлана підготувала його як слід – там кулінарські стандарти хлопця вилізли йому боком.
На початку другого класу Андрійка записали у шкільну їдальню за мудрою порадою вчительки, котра пишалася тим, як там смачно готують. І вже наступного дня Андрійко, Світлана і вчителька жалкували про це, мовчки сидячи у кабінеті директора.
Директриса немолода, тучна жінка, з чорним як смола, кучерявим волоссям не одразу пояснила суть справи, віддавши перевагу якомусь вкрай важливому документу, чим примусила Світлану моритися поганими та навіть жахливими думками. «Може він з кимось побився? Але тоді де інші учасники? Він же не міг натовкти себе сам. Та й на ньому немає ніяких слідів. А може він просто обматюкав вчительку?», — Світлана кинула поглядом в бік Олександри Леонідівни – створіннячка божого, яке в минулому житті віддалося злу, за що в цьому, відбувало своє покарання в одному з кіл пекла під назвою «Дев’ятий – А». Втім, брудна лайка навряд чи могла завести його так далеко… Плюс, раніше за ним не спостерігалося подібних гріхів. Справа була у чомусь іншому і це «щось» могло статися тільки з її сином»…
— Ви добре годуєте свого сина? — раптово запитала директор, не відриваючись від документа.
«Ну звичайно! Звичайно це стосується їжі. Чого ж іще?», — зрозуміла Світлана, забувши, що питання директриси зовсім не риторичне, а отже потребує відповіді.
— Ви добре його годуєте? — більш твердо повторила директор, перевівши погляд з документа на молоду матір.
— Взагалі-то, вже багато років поспіль він годує себе сам, — посміхнулась Світлана,— і нас з чоловіком також.
Директриса піднявши до гори брову, подивилася на Андрійка, а потім на вчительку, котра лиш здивовано знизала плечима.
— А він робить це за з власної волі?
— Звичайно! Ми ні до чого його не примушуємо. Просто йому подобається готувати от і все, — почала виправдовуватися жінка, зрозумівши, що її хочуть звинуватити в експлуатації власної дитини.
—І як у нього виходить?
—У мене так не виходить! — гордо відповіла матір, розкуйовдивши синові волосся.
Директриса тяжко зітхнула, піднялася зі стільця, та одразу ж присіла, переоцінивши свої шанси побороти гравітацію.
— Справа в тому, що у нього виник конфлікт з нашою кухаркою, — почала директор, уважно подивившись Світлані в очі. — Вчора в їдальні на обід подавали гречку з котлетами, які дуже Андрійку не сподобались. Він пригрозив кухарці, що якщо котлета знову буде така ж не смачна, то опиниться у неї в оці. Ми посміялися, не звернувши на це великої уваги. Діти часто, знаєте, нам погрожують. Олександра Леонідівна, вам сьогодні погрожували?
— Двічі! — відрізала вчителька.
— От бачите. Ми до такого звикли. І все ж… — директриса знову зітхнула, — ці погрози у дев’яноста відсотків випадків не мали подальшої реалізації.
— Ви хочете, сказати, що мій син жбурнув котлетою в кухарку??? — не могла повірити Світлана.
— Так, саме це я і хочу сказати. Причому, прямісінько в око, як і обіцяв.
Почувся несміливий стук в двері після якого в кабінет зайшла жінка років сорока із сумним виразом обличчя і здоровенним синцем навколо ока.
«А бодай тебе качка дерла…», — подумки жахнулася Світлана, котрій вмить захотілося провалитися під землю.
Дійшовши до директорського столу, кухарка мовчки стала біля нього, сором’язливо опустивши голову.
— Якщо чесно, то в кухарок діти і раніше кидалися їжею, але не так точно і не так потужно, — зазначила директор.