Ганіш поправив краватку і сказав:
— Так от передай людям, що наступного разу «їх» знайдуть біля переїзду, але без язиків. Добре? І запам’ятай… — піднявши вказівний палець вгору мовив Ганіш, — я відрізаю лише пуцьки. Ще при житті! Уявляєш себе мертвим і без пуцьки? Уяви!!!
Миколі не залишалось нічого іншого, окрім як уявити себе мертвим і без пуцьки, адже ослухатися Ганіша, навіть подумки, було вкрай ризиковано.
— Ну як? — поцікавився Ганіш, ледве стримуючись від сміху.
— Та не дуже, — з кислим виразом обличчя відповів хлопець.
— Отож ,— зауважив Ганіш. — Ти взагалі задався питанням, навіщо я тобі гроші дав? Хіба трупові потрібні гроші??? Ти бачив колись аби трупи стояли в черзі за пивом чи купували собі зимовий одяг?
— Не бачив, — винувато кинув Микола.
—Я також, — мовив Ганіш. — Тому зараз ти йдеш на всі чотири і тринькаєш ці гроші як захочеш. Зрозумів? Можеш купити собі гарний костюм чи накизилитися як свиня; зняти повію в кінці-кінців, або все разом. Однак, тримаючи язик за зубами. Зрозумів?
—Я мовчатиму як риба! — запевнив Микола.
— Геть з перед очей, — скомандував Ганіш, якому набридло бачити цього невиправного ідіота.
Глухо клацнули автоматичні замки на дверях, після чого Микола хутко покинув салон автомобіля. Що ж стосується Ганіша, то він, роздратований брудною роботою своїх людей, мовчки дивився хлопцю в слід, аж доки не передумав…
«Хто ж такий цей Галушка?», думки кого завгодно, але не Ганіша, котрий завдяки своєму вірному псу, на схилі дня, знав про Андрія практично все. Мабуть слова про «останню таємничу фігуру на шаховій дошці» саме час забрати назад, адже згадуючи про "вірного пса" ми тим самим зменшуємо загадковість Ганіша, «далокошу» і подальшої долі Миколи до нуля. Про цю постать, або ж як дехто полюбляє казати «людину Ганіша» відомо лише тільки те, що така є, Ганіш довіряє їй дещо більше ніж собі і при цьому радиться з нею у безлічі складних і не дуже питань. Роздуми про те як вірному псу вдалося здобути подібну прихильність з боку пана Ганіша справа більш ніж марна, але відомо напевно, що у ту ніч вірний пес був присутній у величезній бібліотеці свого хазяїна. Доки Ганіш водив пальцем по корінцям численних книжок, обираючи потрібну, його людина спокійним хоча і дещо застудженим голосом розповідала про Галушку все ще знала.
— Як бачите, він дуже схожий на Вас.
— На мене, — прошепотів Ганіш, зупинивши вказівний палець на величезній зеленій книзі у твердому переплеті. — Галушка, Галушка, Галушка.
— Гадки не маю як йому вдалося переманити кількох постійних клієнтів «Діамантового язика» у свій ресторан.
— Гадки не маєш? — здивовано запитав Ганіш, обернувшись до свого пса.
— Гадки не маю, бо впевнений, що дурні картки і послуги ні до чого. Гроші тут також ролі не зіграли. Будь-яких інших ниточок я не помітив. Він немов гіпнотизує цих ідіотів.
— Ну якщо вже навіть ти не помітив ниточок, то їх і справді не має, — ледь всміхнувся Ганіш, знову віддавши перевагу книгам. — Кажеш між ним та Нотою ніким раніше не бачена любов?
— Порівняно з ними Ромео і Джульєта жертви недолугої інтрижки.
— Це ж треба, — с жалем мовив Ганіш, — а я виходить з рогами… Як на рахунок любовного трикутника?
Взявши з полиці старезну товсту книгу на палітурці якої красувався невідомий золотий ієрогліф, Ганіш розгорнув її посередині, після чого його очі забігали немов у приступі божевілля.
—І хто ж вам більше до вподоби? — поцікавився пес.