Як тільки-но Ганіш отримав ресторан у розпорядження то одразу почав проводити радикальні реформи в екстер'єрі, інтер’єрі, організації роботи і навіть у назві. Справа в тому, що спочатку ресторан називався «Діоніс» з наголосом на останній склад. Але ця назва здалася Ганішу надто банальною і він замінив її, викинувши зі слова останню голосну. Згодом, після чергової перемоги на КРУ Ганіш скаже: «Думаю багато, що залежить від назви . «Діонс» сходить з ваших уст настільки легко і чарівно, що ви хочете повторювати це слово знову і знову, аж доки не надумаєте завітати до мене (сміється). Цю назву просто не можливо вимовити грубо, як би ви не намагалися. Хоча мені не раз казали, що вона більше нагадує собою нічний клуб ніж ресторан…», — Після цього він ще раз посміхнеться і змочить свої вуста шампанським, спостерігаючи за реакцією.
Ціни ресторану наздоганяли ціни «Діамантового язика» і можливо саме через Кияни вигадали приказку «З діонса на язик», маючи на увазі тих людей які в пориві радощів не могли зупинитися, розкидаючись грошима замість конфеті.
Завжди охайного, не гребуючого найдорожчими парфумами Ганіша, більшість жінок вважали чоловіком своєї мрії, будучи готовими віддати все, що завгодно аби тільки залишитися в теплоті його уваги на довше. І бувало так, що одній, яка не вражала а ні красою, а ні розумом, ні навіть кольором своїх очей, Ганіш давав таку можливість. Більше декількох днів ці романи не тривали, однак щасливицям вистачало вражень на все життя…
Що ж стосується Ноти, то відносини між ним та Ганішем не можна було назвати теплими. Ганіш, вважаючи Ноту страшенним дурником, ніколи не втрачав можливості, аби над ним пожартувати, принизити і врешті решт перемогти його на КРУ, після чого знову пожартувавши над ним і принизивши. Нота був змушений терпіти ці жарти і приниження, адже ніхто не міг дати гарантії, що попсувавши Ганішові жарт ти не опинишся на Хортиці із поганим запахом, виглядом і абсолютно мертвим. З іншого боку, Ноті на Ганіша було начхати як і на «Діонс», чого Ганіш аж ніяк не міг сказати про «Діамантовий язик». У всякому випадку була в «Діамантовому язику» одна таємниця яка зводила Ганіша з розуму, а можливо навіть і дві. Саме тому він підіслав Миколу в якості кухаря-шпигуна, котрий мав дізнатися, що за неймовірно рідкісний інгредієнт робить фірмову настільки дорогою, а ще вкрасти трохи «Емпаєра» аби перевірити його дію. І якщо з другим завданням Микола порався мало не кожного дня, то у першому, його успіхи навіть не можна було назвати успіхами. Що з цього сталося врешті-решт, ми знаємо…
…Коли Микола прийшов додому, біль майже вщух, змінившись дивним відчуттям біди. Можливо так ставалося зі всіма, хто хоч якось підводив Ганіша, однак порадитися з цими людьми хлопець не мав можливості, оскільки таких людей не було. «І тут є два варіанти», — розмірковував Микола: «Або я думав гузном коли розповідав Ноті правду, знаючи, що Ганіш може за це вбити; або я став жертвою дешевого детектива у якому мій герой задля цікавого сюжету повинен думати гузном». Нажаль для Миколи, то був однозначно перший варіант. «В будь-якому випадку, краще розповісти Ганішу все як є. Може не вб'є…».
Звичайно про зустріч не могло йти навіть мови та й телефонних розмов Ганіш не любив. Зрештою, він вже й сам повинен був зв'язатися з хлопцем, написавши повідомлення з якогось невідомого номеру. Втім, цього не сталося.... Натомість, почувся дзвінок у двері, котрий судячи з реакції Миколи був сприйнятий як постріл у його бік. Чекати, що вони підуть не було сенсу, адже якщо це і справді люди Ганіша то скоріше за все просто винесуть двері. Оцінивши свої шанси вистрибнути з тринадцятого поверху і залишитися живим, Микола зі сльозами на очах підійшов до дверей і відчинивши їх побачив приблизно те, що очікував. Два здоровані у шкіряних куртках фірми «Фрешен» дивилися на нього дивним байдужим поглядом котрий повідомляв, що нюні зайві, що вони мають сім’ї котрі потрібно годувати і взагалі у них немає часу, адже у вечері «Динамо» грає з «Шахтарем». Ще мить тому не пізно було добігти до вікна, та ось здоровані попід руки вивели Миколу на вулицю і грубо нахиливши йому голову посадили на заднє сидіння здоровенного чорного джипу, після чого і самі сіли по обидва боки. Клацнули автоматичні замки і Микола опинився у пастці з двома любителями футболу, здоровенним лисим водієм та вельми солідним чоловіком у чорному костюмі, що сидів на передньому пасажирському сидінні. Судячи з усього він і був сумнозвісним Ганішем.
— Зазвичай, коли у мій автомобіль людей саджають подібним чином, ялинка не може впоратися зі своїм завданням, — мовив Ганіш, штурхнувши пальцем запашну ялинку. — Але ти молодець.
— Дякую, — витерши сльози, мовив Микола.
— Що сказало «батькове дитя», коли дізналося про нашу маленьку авантюру?
— Сказало якусь дурню… — тремтячим голосом повідомив хлопець. — Він думає, що я працював на якогось…
— Галушку? — випередив Ганіш.
— Так. Але я його навіть не знаю, — поспішив запевнити Микола.
— Головне, що я його знаю, — спокійно мовив Ганіш і не обертаючись, передав Миколі тоненьку пачку євро-банкнот.
Підозрюючи, що подібна щедрість зовсім нічого не означає, Микола невпевнено взяв гроші і скрутивши їх у трубочку поклав собі в кишеню.
— Ви мене позбудетесь? — злякано запитав Коля.
Почувши це, Ганіш почав несамовито реготати.
— Позбудуся? Ти що з глузду з'їхав? Чи може віриш у ту дебільну історію про чоловіка з Хортиці??? Ти диви, здається він вірить! — Ганіш жартівливо штурхнув ліктем величезного лисого водія, котрий і собі усміхнувся, мовляв: «Що за дурня».
— Просто є багато інших дурнуватих історій, — хрокнув немов свиня Микола, спробувавши і собі реготнути.
— Що за історії? Розказуй! — заінтриговано вигукнув Ганіш.
— Ну-у ,— знизав плечима Микола, — наприклад, тих двох безруких хлопців яких знайшли біля залізничного переїзду, приписують саме Вам.
— Хто приписує? — вкрай серйозним тоном запитав Ганіш.
—Я не знаю, — з відчаєм відказав Коля. — Просто люди і все.