Нота йшов по нічному Києву, міркуючи над своїми попередніми та подальшими діями. Свіже після дощу повітря благотворно впливало на його мозкову діяльність, котра останнім часом не відрізнялася особливою гнучкістю. «А ще ж навіть немає тридцяти», — ловив себе на думці він. Раптом, Олексій побачив на тротуарі маленьке кошеня, яке ховалось у коробці з-під блендера. Дивно. Нещодавно він придбав собі точнісінько такий блендер, аби перекрити надто солодкий смак емпаєра. Однак все дарма. Тепер він самотній імпотент, нікчемний начальник і такий же власник ресторану, котрого зраджують кухарі і котрий втрачає «Великих бобів» швидше ніж вони встигають з’явитися. Зважаючи на час, вулиця була практично порожня, не рахуючи молодої компанії, декілька чоловік з якої не соромились знімати на відео сумного чоловіка з сонячною системою на спідній, в реальному часі транслюючи це відео на найближчий будинок. Так, Нота справді виглядав дуже сумним…
"Шпигун"
Ранок почався з того, що Нота захотів побачити Миколу у себе в кабінеті. Як тільки Микола про це дізнався він став помітно нервувати і навіть впустив тарілку за яку б віддав частину зарплати, якби через двадцять хвилин все ще працював у «Діамантовому язику».
Хлопець постукав у двері і почувши суворе: «Заходь», підкорився наказу. Нота нічим не відрізнявся від звичайнісінького Ноти… Нічим, окрім погляду, настільки холодного, що можна було б дістати обмороження третього ступеня перетримавши цей погляд на собі. Погляд не імпотента чи людини яку зраджують підлеглі, а дуже спокійний і вольовий – повна протилежність тому, яким дивився Микола.
—Я б запропонував тобі сісти, але можливо ти цього не вартий, — несподівано почав Нота.
Микола так рознервувався, що сприйняв слова Ноти у зовсім іншому напрямку. Підійшовши до стільця, він спробував покласти на нього свою дупу, але оцінивши вираз обличчя Ноти, котрий повідомляв приблизно: «Ти що ідіот?», став біля стільця і тремтячим голосом повідомив:
— Мене штовхнули…
— Та невже? — єхидно посміхнувся Нота. — І хто ж тебе бідолашку на це штовхнув?
— На що «це»? — здивувався Микола.
— Ой, може не варто? Чи ти справді вважаєш, що я викликав тебе через якусь тарілку???
— Якщо мова йде не про неї, то я не розумію про що, — продовжував лукавити Микола.
— Що ж… — Нота знову обрав спокійний тон. — Якщо не хочеш розповідати сам, доведеться вивести тебе на чисту воду інакшим способом.
Не зводячи очей зі свого минулого працівника, Нота набрав номер на телефоні, а потім, увімкнувши голосний зв'язок, поклав телефон на стіл. Куди Нота подзвонив і яким чином він збирається вивести Миколу на чисту воду залишалося таємницею доти доки зі слухавки не почувся голос якогось старого пердуна:
— Я вас слухаю.
— Доброго дня, Валерію Володимировичу, вас непокоїть Нота з «Діамантового язика». Ви би не хотіли поспілкуватися зі своїм нещодавнім стажером?
«Так он воно що», — засунув свій язик подалі у дупу, Микола.
— Яким ще стажером? Не було у мене ніяких стажерів!
Нота продемонстрував Миколі здивований вираз обличчя, після чого останній вийняв язик з дупи і прикусив.
— Ви мабуть щось плутаєте, — продовжив Нота. — Зараз переді мною стоїть гарний молодий хлопець. На вигляд йому можна вірити… Так от він каже, що нещодавно проходив стажування на вашій кухні. Розповідає, що ви в нього омарами кидалися.
— Що??? Якого дідька??? У мене вже три роки не змінний персонал! Навіть офіціанти і ті вже не молоді. Домовився з Візантієм, аби той нікого не брав і на практику також! Ці шмаркаті покидьки не бажають працювати!!! Дай мені поговорити з цим шмаркатим покидьком, я йому розповім в кого я і чим кидаюся!!! А краще приведи його до мене, рагу йому у дупу засуну, він миттю брехати перестане!
— Добре, Валерію Володимировичу, я неодмінно так і зроблю! До побачення!
Нота натиснув кнопку на своєму смарті і в кабінеті настала неймовірна тиша, яка згодом перервалася несподіваним репетуванням зі слухавки: