—Я і слова не скажу, якщо ти не станеш її виконувати, — відказав Нота, даючи зрозуміти, що навіть у такі моменти з почуттям гумору у нього все в порядку.
Галушка посміхнувся, оцінивши не найтонший жарт.
— Обіцянка була дана не вам. Просто так вийшло, що ви її почули. Людина, якій я насправді дав цю обіцянку, ніколи не пробачить мені, якщо я схиблю. А тому, я сподіваюсь, що першого грудня ви привітаєте мене з перемогою і на цьому наші кораблі розійдуться остаточно.
«Остаточно?». Тепер Нота остаточно зрозумів, що має справу з месником-параноїком, шизіком і просто неадекватом. З іншого боку, варто визнати, що для шизіка він доволі везучий, адже йому все ж таки вдалося заманити Олексія в свою невеличку пастку. Однак…
— Якщо хтось і виграє у цьому дебільному конкурсі, то аж ніяк не ти, друже, — стримуючи лють, пояснив Нота.
—А Марина Сергіївна вважає, що у мене всі шанси, — зі щирим здивуванням відповів Галушка, подарувавши Ноті миттєву посмішку. — До речі, ви не бажаєте так само як і Марина, змінити срібну картку на золоту?
— Не думаю, що хочу мати справу з рестораном в якому доводиться цілу вічність чекати…
…Двері кухні відчинились і Тимофій викотив тацю з підносом, на якому розташувались одразу три страви накриті ковпаками. Привітавшись з Нотою кивком голови, Тимофій, не знімаючи ковпаків по черзі поставив на стіл: першу, другу та третю страви. Не забув він і про прибори, серед яких крім ложки для бульйону, знайшлося місце для вилки і ножа. Врешті-решт, знову подарувавши Ноті мовчазний кивок, який скоріше за все означав: «Смачного!», Тимофій попрямував у свята-святих «Чарісону».
— Що ж, пане Нота… Якщо все ж таки передумаєте, ось вам мій номер, — жбурнувши Ноті візитку, Галушка встав з-за столу. — Сподіваюся, ви як і я маєте рішучі наміри перемогти на КРУ. Вибачте, якщо суп трохи гарячий і занадто жирний…
Олексій Нота, вранішній веселий настрій якого перетворився на переспівшу розчавлену сливу ще кілька хвилин сидів немов приклеєний, граючи у гру під назвою «в якому хромованому ковпаку розгублений погляд виглядає краще». Врешті-решт, не віддавши перевагу ні першому, під яким ховався суп, ні другому, під яким знаходилась фугу, ні навіть третьому, Олексій поспіхом покинув ресторан.
По дорозі до «Діамантового язика», Нота міркував над тим, що сталося. Він не міг повірити, що якийсь шмаркач, через якого три роки тому довелося викреслити фугу з меню, навіть не вписавши її туди, увесь цей час доглядав думку про помсту, обзавівся рестораном і почав проводити таємну доволі ефективну кампанію проти нього. Адже люди не бувають настільки злопам’ятними, настільки мстивими, настільки цілеспрямованими і настільки хворими. Чи бувають? Нехай, з рестораном йому просто пощастило, але залишається ця дурна картка, котра «волею випадку» потрапила у руки постійного відвідувача «Діамантового язика». І зовсім неясно, якого біса цей постійний відвідувач так легко погодився проміняти шило на мило! Коротше кажучи, питань виникло набагато більше, ніж часу, що мався у розпорядженні Ноти по дорозі в «Діамантовий язик».
Всередину Нота зайшов з кислішим за лимон виразом обличчя. Окинувши оком ресторан з думкою, що треба проводити якісь реформи, невдаха побрів на кухню де робота не кипіла а лиш зрідка пускала бульбашки.
— Щось сталося? — запитав шеф-кухар, побачивши, що до нього наближається розтерте гуано.
— Нам треба поговорити, — доволі жорстко відповів Нота, взявши петрушку з готового замовлення.
Дурна звичка Ноти брати петрушку чи будь-яку іншу зелень з приготованих страв дратувала Володю більше, ніж інші дурні звички, тому його: «Кажіть», прозвучало тоном далеким від підлеглого.
— Не тут, — відрізав Нота, скоса дивлячись на інших кухарів.
Очевидно, петрушка прийшлася йому не до смаку, інакше він не жбурнув би її у смітник з такою злістю, наче в роті вона перетворилася на троянду.
— Тоді чекайте, доки звільнюся, — спокійно відреагував Володя.
— В тебе п'ятнадцять хвилин, — кинув Олексій, залишивши кухню.
Тільки тепер у Володі закралася думка про те, що він міг щось накоїти. Але що? Та й Нота ніколи б не став говорити подібним тоном, навіть якщо б шеф-кухар ненароком спалив «Діамантовий язик». От якби разом з рестораном згорів рояль, або ж не доведи Господь, в ньому просто запала клавіша… «Може і справді просто запала клавіша?». Рівно через п'ятнадцять хвилин, Володя постукав у двері і почувши таке для нього звичне: «Заходь», увійшов в кабінет свого шефа.
— Присядь, — скомандував Нота, не відриваючи погляд від батьківських нагород і грамот.
Володя сів, здогадуючись, що зовсім не у його помилці справа, а в чомусь набагато серйознішому… Однак для під страховки: