— Слухайте, якщо ви за той шматок м’яса, так йому був вже майже тиждень.
— Який шматок м’яса???
— Кажіть, що сталося, — оглух до запитань Володя, чий камінь з душі остаточно впав і покотився далеко-далеко.
Нота тяжко зітхнув і в цьому єдиному зітханні Володя відчув, що його шефу далеко не двадцять років і навіть не двадцять п’ять.
— Пом’ятаєш переможця конкурсу на кращу страву?
Володя поводив поглядом по стелі, шукаючи в закутках своєї пам’яті підходящу кандидатуру і згодом посміхнувся, адже наткнувся на…
— Містера фугу-ненависника!
— Його, — сухо відповів Нота.
— Хіба можна таке забути?! Забути як ви верещали немов мале дівчисько коли я змивав з вас кишки, — розсміявся Володя.
Олексій згадав цей далеко не найприємніший момент свого життя настільки яскраво, що на мить відчув запах фугу у кабінеті.
— Він повернувся, — майже пошепки сказав Нота.
Володі дуже сподобалась ця фраза, нагадавши собою салоган якого-небудь бойовика. Однак спочатку реготати шеф-кухар не посмів, а лиш злегка посміхнувся і запитав:
— Мені знову домовитись за фугу, чи він принесе з собою? — Ось тут вже Володя не став стримуватися і від душі розреготався, не звертаючи уваги на більш ніж серйозного шефа.
— Він власник «Чарісона», — спокійно мовив Нота, після чого регіт Володі почав затухати пропорційно тому як на обличчі з’являлось здивування.
— Та годі… — зрештою кинув шеф-кухар.
— Можеш сходити після роботи і подивитися, — сердито мовив Нота, вставши з-за столу і за звичкою, підійшовши до вікна. — Як ти розумієш, ні в якому конкурсі я не виграв.
—І тільки? — здивувався Володя, враховуючи яка тяжка, з дозволу сказати, «розмова» сталася між його шефом і тим психом минулого разу.
— Ні, не тільки, — відказав Нота, паузою створивши невеличку інтригу. Потім він наче щось згадав і з його уст злетіло запитання: «Сергіївна була сьогодні?».
Кожного ранку Марина Сергіївна замовляла одне і те ж, а саме, чорну каву, доповнену круасанами з мигдально-ромовим кремом. І оскільки Володя пам’ятав практично все, що замовляли сьогодні і навіть вчора, йому було не складно здогадатися, що духу Марини Сергіївни не було в «Діамантовому язику» протягом трьох днів.
— Ні, сьогодні її не було. Та й вчора вона також не з’являлась. Може позавчора? Але я не впевнений… — почесав потилицю Володя, здивувавшись як йому не одразу кинулася в очі її відсутність. — Може їй подзвонити?
На цю пропозицію Нота лиш єхидно посміхнувся і обернувшись до Володі вигукнув:
— Забудь про неї! Ця стара кляча нас зрадила!