— Серйозно? — здивувався Нота.
Вдавившись шматочком трюфеля, Черненко тільки закивав головою на підтвердження своїх слів.
«І чому я до сих пір не спробував записатися на уроки…», — подумав Нота. Мабуть до цього моменту він вважав себе вже занадто старим, таким, як он той чоловік, що наминає спагеті через два столики позаду Черненка. «Як же він схожий на батька, чорт забирай!». Чоловік вперто накручував спагеті на вилку, але раптом, він наче щось згадав, підняв очі і подивився на Олексія знайомим поглядом. Ноті не залишалося нічого іншого, окрім як хутко перевести погляд на свого співрозмовника, котрий запивав трюфель вином лише трохи молодшим ніж він сам.
—З вами все добре? — поцікавився Віктор, помітивши, що у Ноти тремтять руки.
Сильна пульсація в скронях заваджала Олексію сконцентруватися. Розгублено подивившись на Черненка, він проскиглив:
— Бувало і краще…
— Вина? — запропонував Віктор.
Нота навіть не одразу помітив моторошну гру слів у пропозиції Віктора.
— Ні, дякую. Та це дрібниці, — запевнив Олексій, глипнувши за спину Черненку.
Столик, за яким чоловік їв спагеті, був порожній і охайно прибраний.
«Це ж треба таке», — склав пальці у замок Нота, намагаючись заспокоїтись. Цього разу страх був особливо великим, оскільки батько з’явився настільки близько і був таким реальним. Але поряд зі страхом з’явилося ще одне відчуття під назвою «гнів». Так, без жодного сумніву, Олексій гнівався на те, що навіть після своєї смерті батько наглядає за ним, наче за малюком. І скоріш за все, саме на зло батькові Олексій запитав:
—А можна записатися до вас на урок?
Від такої несподіванки Віктор трохи розгубився. Перестав жувати і почав старанно витирати рота серветкою, підшукуючи при цьому потрібні слова.
— Не поспішайте мені відмовляти, — жалісно благав Нота.
— Розумієте… — мовив Віктор, — я навчаю здебільшого групи, а в цьому році група, на жаль, вже набрана.
— Так звісно, я розумію, — спокійно відповів Нота, хоча здавалося, що цей чоловік зараз розплачеться немов маленька дівчинка, що загубила своїх батьків посеред Московського залізничного вокзалу.
Побачивши добре йому знайомі кошачі очі з мультфільму Шрек, Віктор замислився. Здавалось, він гортав в голові розклад своїх занять та насправді увесь цей час він мало не тріскався від подиву.
— Вівторок вас влаштує? — раптом запитав Черненко.
— Звичайно! — зрадів Нота, немов маленька дівчинка, яка знайшла своїх батьків.
Чесно кажучи, йому було абсолютно все-рівно, у який день приходити.
«Обіцяй мені, що попіклуєшся про ресторан», — пролунав голос у Ноти в голові. «Я попіклуюсь, обіцяю», — пролунало знову. «Ні!!!», — подумки закричав Нота. «Скільки можна???». Адже він все-одно буде піклуватися про ресторан і якийсь там вівторок»…
— Як на рахунок шести годин вечора?