Зрозумівши, що це і справді ніякий не жарт, Володя заволав наче скажений:
— Ви напевно збожеволіли!!!
І повірте, що у Володі були всі причини так думати. Адже з тих пір як «Фірмова» була включена до меню, її жодного разу ніхто не замовив. Більше того, існувала стандартна процедура в чітко прописаних правилах «Діамантового язика», яка повідомляла, що доки клієнт похилого віку не визначиться із замовленням, біля нього повинен стояти офіціант з пігулкою валідолу та стаканом холодної води на випадок коли ціна фірмової справить надто велике враження. І хоча до пігулок справа ще ні разу не доходила, у всіх, хто ознайомлювався з меню ресторану, очі ставали на кілька міліметрів ширшими, залишаючись такими на все життя. Тим не менш, Володя і Олексій намагалися вирішити це питання. Згадується, прибирали останній нуль, а потім останні два, однак у першому випадку «Фірмову» все-одно обминали десятою дорогою, а у другому – вона не відповідала собівартості. Тоді Нота і Володя вирішили повернути попередню ціну, сподіваючись, що одного разу в їхній ресторан завітає сам цар Мідас і щедро відплатить за їхні страждання злитками золота. Звичайно, були думки і зовсім виключити цю безглуздість з меню, але справа в тому, що «фірмова» була не тільки стравою, а і подарунком на день народження Ноті старшому від його єдиного сина. Ви навіть не можете собі уявити, яка вечірка була влаштована у той день в честь великого кулінара і скільки рестораторів приїхали з усіх куточків України аби його привітати. Втім, достеменно відомо, що подарунків вони привезли зовсім небагато… Напередодні, Нота молодший запропонував подарувати батькові страву, мовляв: «А що ще можна подарувати кулінару?». Страву дорогу і складну настільки, що йому потрібна була допомога як фінансова, так і фізична. Багато хто скептично віднісся до цієї ідеї, а дехто вже і подарунок придбав, та врешті-решт вирішили, що синові видніше. І не помилилися! Адже після того, як Нота старший побачив і скуштував фірмову, його очі заблищали від радості. Коли ж він дізнався, що автором, ініціатором і головним виконавцем цього чудового подарунка є саме Олексій то і зовсім розклеївся, дозволивши останньому грати на роялі у вільний від роботи час. Про, що потім часто жалкував. Врешті-решт, страва була включена в меню, а ціну на неї суттєво завищили, аби показати, що далеко не всі можуть оцінити цей шедевр. Майже ніхто. Ніхто.
Думаю для всіх стало зрозуміло, що віддати таку страву безкоштовно гостю, ким би він не був, це справжнє божевілля, як і сказав Володя. Однак Нота – власник, і йому можна бути божевільним.
— Вважай, що це за мій рахунок, — спокійно повідомив Нота своєму шеф-кухарю.
—У вас немає таких грошей! — вигукнув шеф-кухар, жбурнувши ополоник в раковину.
Обляпаний тепер ще і борщем, Нота спокійно витер свій піджак і не дивлячись на паростки дружби між ним та Володею хотів вмикати сурового боса. Аж раптом, Володя роздратовано запитав:
— Так хто ж він, цей таємничий гість і чим він так заслуговує на «фірмову»?
Олексій вирішив приберегти суворого боса на потім.
— Віктор Черненко – музикант, — швидко проговорив Нота, розуміючи, що часу пояснювати в нього зовсім трохи. — Я зіграв його композицію і зробив це дуже невдало, чим сильно його прогнівив. Ще запитання?
— Ви зіграли невдало чиюсь композицію і тепер хочете віддати за це «фірмову»???
— Тобі цього не зрозуміти,— кинув Нота, не почувши і краплини розуміння в його голосі.
…Можливо десь в океані зараз почнеться страшенний шторм, котрий буде здіймати хвилі по самі небеса і топити величезні кораблі. А в кухні ресторану «Діамантовий язик» шеф-кухар спокійно скаже:
— Добре.
Довірившись своїм вухам, Нота подумав, що слово «добре» було сказано в якомусь іншому контексті, а тому поцікавився:
— Що добре?
— Добре, я приготую фірмову для вашого «музики», — немов би підкоряючи свій язик невидимому ляльководу протараторив Володя, — однак мені знадобиться час і ваша допомога.
— Звичайно, я все розумію… Дякую, — вкрай здивовано буркнув Нота, після чого помчав до Черненка благати його залишитись ще на сорок хвилин.
Правдами і не правдами Нота намагався затримати Черненка якомога довше, хоча здавалося, що він і так нікуди не поспішав, в інакшому випадку, ніякі вмовляння на нього не подіяли б.
Рівно через годину двадцять хвилин Володя презентував страву і варто визнати, Черненко був надзвичайно вражений, не дивлячись на те, що побажання «смачного» з уст Володимира злетіло якось не зовсім щиро.
І ось… В той час як Черненко напихав своє пузо золотими злитками, Нота, сидячи навпроти, намагався більше дізнатися про нього – осипаючи музиканта все новими і новими компліментами. Як виявилося, Черненко не тільки пише і грає композиції… Він ще й…
— Даю уроки, — повідомив Віктор, старанно розрізаючи шматочок мармурової яловичини.