— Вибачте!
Нота тріпнувся, припинивши грати. «Подібне хамство міг дозволяти собі хіба що батько, але він давно помер, а це означає, що зараз з кимось буде тяжка розмова».
— Що? — роздратовано мовив Олексій, побачивши перед собою якогось дивного бороданя.
— Ви не могли б мені розповісти, що за мелодію ви тільки-но зіграли? — вкрай неприємним тоном запитав чоловік.
Втім, цей тон був тактично пропущений Нотою повз вуха, адже за два роки музичних експериментів у ресторані, цей дивак є першим, хто поцікавився його успіхами.
—В даної композиції не має назви, — ніяково посміхнувся Нота. — Але якщо ви хочете то я можу назвати її за вашою вказівкою.
— Як люб’язно з вашого боку, — з явною іронією сказав незнайомець.
Однак, Нота, не помітивши навіть цю іронію, вперто продовжував вірити, що натрапив на шанувальника свого таланту.
—А де саме вам сподобалось?
—А хіба я сказав, що мені сподобалось? — здивувався чоловік.
—А хіба ні? — ще більше здивувався Нота.
—Я б вам і слова не сказав, якби ви зіграли її так, як слід. Але ви зіграли її просто жахливо! — повідомив незнайомець з такою злістю, наче Нота у концтаборі катував його сім’ю.
— Маю привід припустити, що Ви неабиякий знавець музики, чи не так? — ввічливо поцікавився Нота, намагаючись спрямувати бесіду у більш спокійне русло.
— Авжеж! Особливо добре я знаю ту музику, яку пишу сам! — віддавав перевагу бурхливому руслу чоловік.
— Що, чорт забирай! — вирвалось у Ноти, язик котрого заліз прямісінько у дупу, знаючи, що найближчим часом не знадобиться своєму хазяїну…
Повернімося до того Ноти, що з відкритою пащекою проводжає поглядом шкандибаючу подушку. Зрештою, він сховав картку в кишеню і поплентався додому знімати стрес та розминати свій червоний кулак.
Аби розслабитися і забути про цей моторошний випадок, вдома Нота почав слухати музичні картки с записами клавішних композицій. Таких карток у нього було всього штук сорок і до речі, зовсім нещодавно у цій колекції сталося поповнення… Кілька днів тому, Микола, він же Фуа-гра, подарував Ноті музичну картку с записами, мало кому відомого київського піаніста , Віктора Черненка. Навіщо він тоді це зробив, для нас лишається таємницею, а от Нота був упевнений, що хтось мітить на місце Володі і при цьому вкрай смачно підлизує зад. Втім, картка виявилася доволі пристойною, навіть після першого прослуховування. Що ж стосується вчорашнього вечора, то він, наповнений чаруючим ароматом містики через мовчки бігаючу по місту подушку, надихнув Ноту прослухати картку більш ґрунтовно і до кінця. Словами не можна описати радість, яку відчув Олексій після повторного прослуховування тієї музики. Приблизно разів п’ять його тіло вкривалося гусячою шкірою, а в найяскравіші моменти Нота не міг всидіти на місці, після чого просто вставав і ходив з боку в бік по квартирі. Більше того, коли музична картка була нарешті вимкнута – музика продовжувала лунати у Ноти в голові, через що перша половина ночі була витрачена на експерименти. І навіть у «царстві Морфея» його відвідали декілька найцікавіших композицій, котрі Нота зіграв у чотири руки з невідомим розпливчастим образом, що судячи з усього, належав самому Черненку. Коротше кажучи, за один вечір у Ноти з’явився кумир і прізвище його починалося на Ч. Понишпоривши в інтернеті, Олексій знайшов зовсім не багато інформації про свого кумира, серед якої не промайнуло навіть однієї фотографії. Звичайно, йому навіть спасти на думку не могло, що Віктор Черненко сам знайде його.
«Але таких збігів не буває…», — обдивляючись незнайомця, подумав Нота. «З іншого боку, ніхто не міг здогадатися, що це удосконалена композиція Віктора Черненка, окрім самого Віктора Черненка!!!».
— Віктор Черненко??? — врешті-решт з тупуватим виразом обличчя вигукнув Нота.
— Він, — мовив Віктор. — А я з ким маю честь?
— Нота… Олексій. Я власник «Діамантового язика», — протягнув Нота руку для привітання, не будучи удостоєним зустрічним жестом.
— Так поясніть мені будь-ласка, якого дідька ви так спаплюжили мою композицію?