—…А я все собі думаю «Куди дівається наш абсент»? — цілком логічно відреагував на цю розповідь Володя.
—А навіщо мені брехати? — почав захищатися Нота, прекрасно розуміючи, що бували часи, коли він розповідав більш правдоподібні історії.
—Я не кажу що ви брешете - я кажу, що у нас дуже хороший абсент, — всміхнувся Володя. — То кажете, ця подушка мовчала?
— Ага, — відказав Нота. — Мовчки картку дала і все.
— Дозволите поглянути? — поцікавився Володя.
Нота почав копирсатися у внутрішній кишені, заплутавшись між гаманцем і паспортом. Не пройшло і хвилини, перш ніж він зміг дістати на світ Божий невеличку сріблясту пластикову картку, яку одразу ж віддав Володі на оглядини. На картці не було нічого, окрім слів «Чарісон» запрошує» а також прізвища й ініціалів самого Ноти.
— «Чарісон» це ресторан… Відкрився нещодавно, — задумливо прошепотів Володя. — Але чому саме ви?
— Навіть гадки не маю, — відказав Нота, поклавши картку в кишеню.
— Нічогісінько не розумію, та здається ви стали переможцем якогось конкурсу!!! — вигукнув Володя.
Таке припущення зовсім не сподобалося Ноті, оскільки життєвий досвід підказував йому, що аби перемогти у якомусь конкурсі, треба спочатку прийняти в ньому участь. Втім, він не збирався довго таїти у собі ці сумніви:
—А хіба, щоб перемогти у якомусь конкурсі, не потрібно спочатку прийняти в ньому участь?
— Звичайно потрібно, але вам здається пощастило, — не втрачав оптимізму Володя.
—А тобі не здається, що це може бути безкоштовний сир у мишоловці?
Володя, розуміючи вагання свого шефа, похитав головою туди-сюди:
— Ви так сказали, немов на вас ціле життя полюють. Думаю, в гіршому випадку ви просто витратите свій час. Вам взагалі цікаво про все дізнатися???
— Цікаво… — прошепотів Нота.
«Треба завітати у цей ресторан хоча б тому, щоб дізнатися, чому вони не соромляться гравіювати чужі прізвища на своїх картках», — твердо вирішив для себе Олексій.
— Ти правий! — вигукнув він. — Може я і справді щось виграв. Але це згодом… — А зараз я маю відкрити світу мою нову композицію. Я вигадав її вчора ввечері, будучи дуже збудженим від всієї цієї історії.
Не надто здивувавшись крутому повороту за яким виявилося, що мовчки бігаючі по місту подушки є найціннішими джерелами натхнення для недомузикантів, Володя продовжив чаклувати над «Київською котлетою» в язично-діамантовому варіанті.
Що ж стосується Ноти, то він побажавши Володі успіху, взяв зі страви петрушку та пішов знайомити клієнтів «Діамантового язика» з мистецтвом.
Не рахуючи появи Володимира і маленьких кавових чашечок з міцного британського фарфору, жива музика була мабуть найкращим нововведенням за час правління Ноти молодшого. Разом з тим саме музика залишалась і прокляттям ресторану хоча б тому, що не дешевий з будь-якої точки зору рояль Нота придбав за амортизаційні кошти. Крім того в «Діамантовому язику» накопичилось безліч маленьких і не дуже проблем, котрі Нота вперто ігнорував навіть на перекір благанням Володі і чудернацьким чоловікам з перехресть, що так нагадували батька.
Дивно, однак в той день ресторан був переповнений вщент і в солодкому передчутті, що серед них знайдеться людина котра оцінить його гру по достоїнству, Нота відривався на інструменті як слід. Важко повірити, та цього разу Олексію пощастило, адже така людина дійсно знайшлася. В цей самий час вона за обидві щоки вплітала смачнючу грибну юшку за рахунок закладу. Несподівано, немов не витримавши лихої долі, чоловік років п’ятдесяти з акуратною темною борідкою, витер рота серветкою, підвівся і покрокував прямісінько до Ноти. Безтактно поклавши Олексію руку на плече, незнайомець грубо мовив: