Втім, перед цією зустріччю нам ще слід багато чого розповісти. Адже доки Галушка навчався, у світі і в Україні зокрема, відбулося багато змін. По-перше, здійснилася давня українська мрія, яка не давала людям спокійно спати ще з часів Київської Русі!!! Вступ у Євросоюз. У дві тисячі двадцять третьому році ми це все ж таки зробили. І як тільки ми це зробили, наші побратими, котрі прокинулися рано, помітили, що небо стало блакитнішим, трава зеленішою, а люди напрочуд ввічливими. Навіть у найзадрипанішому, але тепер вже неодмінно асфальтованому селі, люди почали звертатися один до одного лише через «пані» та «пане». Хабарництво зникло як явище і тому українцям стало дуже важко пояснювати своїм дітям, що таке корупція і чому вона так довго залишалася невід’ємною частиною їхнього життя. Постукав у двері і технологічний прогрес у вигляді надпотужних комп’ютерів, смартфонів які вигулювали собак, а також окулярів додаткової реальності які від своїх попередників відрізнялися більшою кількістю пам'яті і здатністю в реальному часі транслювати відзняте відео на стіну найближчої багатоповерхівки. З'явилися чудові куртки від фірми «Фрешен» з наголосом на перший склад. «Фреш-куртки», як їх називали у народі, регулювали температуру краще ніж будь-який кондиціонер 2017-го року, дозволяючи вам відчувати себе комфортно навіть у найлютіший мороз. Що ж стосується спеки, то тут взагалі окрема історія, адже після появи в куртках функції «фрешен-форс», почастішали випадки знайомства молодих людей тільки через те, що коли від одного з них просто таки віяло холодом – інший, ховаючись від задухи, намагався підійти якомога ближче і лишатися поряд якомога довше. Згадується навіть реклама цієї функції, щось на кшталт: «Фрешен-форс не зводить скули, фрешен-форс зводить життя», а в цей час на екрані ви спостерігали дівчину, котра стоячи на зупинці, в неймовірну сонячну погоду, горнеться до симпатичного хлопця, одягненого у шкіряну куртку фірми «Фрешен».
І ще багато чого іншого: від гнучких карток, що замінили флешки та були не більші нігтя на мізинці і до автомобілів, котрі по сигналу будильника приїжджали зі стоянки до вашого під’їзду.
Та на сам кінець варто згадати про юристів. Так-так, саме про них. По статистиці в 2026-му році на одну молоду людину в України припадало три юристи. Звичайно, погана тенденція була помічена набагато раніше, коли шалена кількість юридичних вузів приймала всіх хто не вмів рахувати, не хотів думати чи в кого мався родич-юрист котрий наче як заробляв «непогані» гроші. Після випуску з таких вузів виявлялося, що все вже зайнято і ніякої перспективи не має, для роботи потрібен стаж, а родич-юрист вже кілька місяців не в змозі закінчити ремонт. Тому не дивно, що йдучи по базару й шукаючи собі підходящі шкарпетки легко можна було почути цікавенну дискусію двох продавців про верховенство права. Але до чого це ми?
…Тоді, в чарівному осінньому парку, на не менш чарівній кованій лавці сиділо дивне, вже повністю незалежне, але нажаль не працевлаштоване і вкрай розчароване у житті створіння. В руках воно тримало електронну газету оголошень, старанно ведучи вказівним пальцем по списку привабливих вакансій.
Заваливши шосту сесію поспіль, створіння на ім’я Денис ось уже протягом кількох місяців наполегливо шукало собі в Києві хоч якусь роботу. Заради справедливості варто згадати, що одну йому все ж таки вдалося знайти. Хочете вірте, хочете ні, але Денис цілих два тижні пропрацював на фабриці, виготовляючи розділові палички для кас супермаркетів. Ті самі, котрими ми на касі відділяємо свої продукти від інших. Багато хто з вас скаже, що це просто безглуздя і такі палички не виробляють фабрики. Але ви помиляєтесь, оскільки такі фабрики і справді існують, приносячи своїм робітникам і господарю неабиякий прибуток. Навіть страшно уявити, що було б, якби люди не вигадали роздільні палички. Ми б плуталися у власних продуктах і продуктах свого сусіда, витрачаючи значно більше часу, ніж завжди. Жах одним словом… Однак, в останній день другого тижня, Денис вирішив, що ця робота занадто важка, відповідальна і разом з тим доволі безперспективна. Тому, виготовивши соту розділову паличку, Денис вишкрябав на ній своє ім’я, після чого звільнився за власним бажанням.
До речі, доки ми теревенимо про «надскладну» долю цього хлопця, до нього наближався інший хлопець з не менш складною долею.
З Галушкою Денис втратив зв'язок приблизно пів року тому, коли завалив п’яту сесію. Йому було настільки соромно перед друзями і самим собою, що хлопець видалився з контакту, пообіцявши не поновлювати свою сторінку, аж доки не знайде собі пристойну роботу, гарну дівчину і не придбає хороший автомобіль. Звичайно жоден із пунктів Денис так і не виконав. Коли ж Галушка дзвонив до нього, намагаючись дізнатися як справи і розказати про свої успіхи, цей покидьок просто не брав слухавку, соромлячись розповісти про розділові палички. І лишень три дні тому бовдур подзвонив, попросив вибачення і дізнавшись, що Галушка також в Києві, забажав з ним зустрітися, немов відчуваючи запах легкої наживи.
Впізнати Галушку, що повільно йшов парком у довгому бежевому пальто було важкувато, адже від наївного шмаркача не залишилося і сліду. Натомість, з’явилося дещо, що підштовхувало Дениса перейти до свого товариша на «Ви».
— Привіт, — спокійно сказав Галушка, потиснувши Денису руку.
— Я тебе навіть не одразу впізнав, — з розгубленою усмішкою зауважив Денис.
Галушка присів поряд, посміхнувся і запитав:
— Чув ти вже не граєш в «Золотесеньке родовище»?
— Ой, не згадуй… — наче від болю скривився хлопець.
В останнє Денис грав у «Золотесеньке родовище» рівно десять місяців тому. А закінчилася ця велична епоха пригод, жадібності і романтики тим, що бовдур замість зимової куртки купив блискучі обладунки для свого Лорда-Лепрекона.
— А ти? Не продаєш шаурму? — з надією в голосі поцікавився Денис.
— Ні, — знову посміхнувся Галушка, — але от що тобі скажу. Я стажувався в кількох елітних ресторанах і те, що відбувається у лотках з шаурмою, це просто квіточки, порівняно з тим, що відбувається в цих ресторанах.
— Серйозно???
— Серйозно. Адже ти бував у «Фрутерленді»?
— Звичайно.
— І тільки не кажи мені, що ти замовляв там який-небудь мус?!
— Грушевий. Я постійно його жру. Тільки його і замовляю, — повідомив Денис з неймовірно тупим виразом обличчя.
Що ж до обличчя Галушки то на ньому виникла гримаса болю, немов би хтось загнав йому голку під ніготь.