— Так! — твердо відповів Галушка, очікуючи побачити щось дуже маленьке і вкрай кістляве.
Зробивши посмішку на обличчі трохи скромнішою та водночас більш загадковою, Нота встав з-за столу і підійшов до невеличкої дерев'янної шафки, котра весь цей час терпляче чекала у кутку. Коли ж Нота відчинив її, то виявилося, що це не зовсім шафка, а такий собі міні-холодильник, в якому було всього на всього два відділи. У нижньому відділі стояла випивка, а у верхньому – тарілка накрита хромованим сріблястим ковпаком. Нота обережно, не знімаючи ковпака, взяв тарілку і зачинивши холодильничок, поставив її на стіл перед Галушкою, заінтриговане обличчя якого, миттю відобразилося у цьому ковпаку. Сівши на місце, Нота повернув попередню усмішку і знову запитав:
— Ти готовий?
(Ні, чорт забирай!!! Звичайно він не був до цього готовий!Але тоді через незнання твердо відповів):
— Так.
Нота взявся за шпиль ковпака і затримавши на Галушці випробувальний погляд, підняв ковпак над тарілкою. Те, що Галушка побачив було ні чим іншим, як черговим невдалим жартом… Створіння для нас вкрай екзотичне і для всіх неймовірно небезпечне.
— Що за рибина? — тихо, немов боячись звільнити Галушку з полону шоку, запитав Нота.
— Фугу... — ледь прошепотів хлопець.
— Правильно! Дуже добре! — посміхнувся Нота. — Мені потрібне її філе. Ніж тобі дадуть на кухні. Там тебе вже чекають. Можливо ти скажеш, що фугу потрібно чистити коли вона ще жива, але дальня дорога, сам розумієш…
Тим не менш всі подальші слова Ноти чулися Галушці як: «Бла-бла-бла» «Бла-бла-бла» і тільки останні дві фрази висіклися немов на камені:
—У тебе година. А потім ти приносиш її сюди, мені на дегустацію. Якщо звичайно в тебе буде, що принести, — посміхнувся Нота, в чиїх очах мерехтіли іскри, котрі долітали прямісінько з пекла.
Що ж тут сказати… Сама по собі фугу здійснила на Галушку не аби яке враження, хоча він і припускав, що в даному екземплярі скоріше за все немає отрути.
Фугу – єдина страва, яку не можна куштувати Японському імператору. Страва, яку кухарі вчаться готувати роками, перш ніж отримати ліцензію на її приготування. Страва, від якої кожного року в Японії і не тільки, помирають десятки людей, що намагалися приготувати цю рибу без належної підготовки. Що вже говорити про Галушку, котрий у знайомстві з фугу обмежився Вікіпедією, не тішачи себе ілюзією, що колись йому захочеться витратити два роки свого життя на приготування якоїсь риби.
— Люди вчаться цьому роками. Я не впевнений… — несміливо почав Галушка.
— Добре. Залишимо це на потім, — з ледь помітним незадоволенням буркнув Нота, відсунувши тарілку в бік.
Будучи абсолютно впевненим, що ніхто в Україні, у тому числі і сам Нота, не має ліцензії на готування фугу, а отже не вміє її готувати, Андрій тим не менш відчув страшенний сором. Неначе він вже підвів свого шефа, не пропрацювавши в ресторані і п’яти хвилин.
Тим часом, Нота, сховавши рибу у холодильник, знову повернувся на своє місце, зітхнув і задумався. Здавалось, що його роздуми тривали цілу вічність, аж раптом:
— Перш ніж ми перейдемо до останнього етапу, я хотів би тебе про дещо запитати. Можна?
Галушка розчарований першим, другим і за одне вже й третім етапом, несміло хитнув головою.
— Якби ти готував що-небудь, а я при цьому грав на роялі, тебе б це дуже сильно відволікало?
— Мене б це абсолютно не відволікало, — відповів Андрій, до глибини душі вражений чудернацькістю питання.
— Серйозно?