А наступного ранку Єлизавета вийшла до мене з брами білого санаторію з маленькою валізою в руці.
Я заспокійливо посміхнувся, маючи в душі купу сумнівів щодо її подальшої долі, відповідальність за яку тепер повністю мав узяти на себе.
…До цього часу все у мене складалося досить пристойно.
Маю на увазі «пристойно» — в контексті всього, що відбулося за роки такого собі «автоматичного» існування, в якому для мене, як і для багатьох моїх ровесників, котрі добряче перемерзли на Майдані Незалежності в 2004-му, власна незалежність від обставин стала чи не найважливішим рушієм всіх праведних і неправедних вчинків.
…Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно. Скажімо, в церкві. Адже незручно, якщо ти залишаєшся стояти стовпом, коли всі довкола стають навколішки.
А ти з жахом розумієш, що якась сила заважає тобі зробити так само.
Певно, ця сила називається гординею, не знаю. Давно хочу запитати про це у священнослужителів, порадитись, чи не є це великим гріхом. Адже, кажуть, що гординя — це гріх…
А якщо це не гординя, тоді — що?
Коли мені було років чотири (може, менше), а великим світом правив черговий і, здається, останній, «генеральний секретар», по телевізору показували, як один співак, котрий тоді був зовсім молодий, але з тою ж самою квадратовою зачіскою, що і нині (подейкують, що це — перука), співаючи на якомусь концерті пісню, в якій були слова «Наш дорогий генеральний секрета-а-а-р!», опустився на коліна перед великим портретом того самого «дорогого», що висів посеред сцени.
Тоді я дуже здивувався і подумав, що, певно, це дуже соромно ось так стати на коліна перед великим залом — та ще й у телевізорі!
— Чому він став на коліна? — запитав я у матері.
— Тому, що поважає владу! — пояснила мати.
Я дуже поважав виховательку дитячого садка Марь-Ванну і подумав, що, певно, було б непогано виявити до нею повагу саме у такий спосіб, якщо таке правило існує в дорослому світі.
Але вранці побачивши на сходах статурну Марь-Ванну, котра, мов імператриця, зустрічала своїх підопічних і рахувала, мов курчат, ставати перед нею на коліна чомусь передумав.
А коли вона, Марь-Ванна, залишила мене сидіти в їдальні всю «тиху годину» з повним ротом каші, яку я не міг ані проковтнути, ані сплюнути, я точно впевнився: нізащо!
Певно, відтоді і набув тієї «гордині».
Адже я можу зробити будь-що.
Навіть найскладніше — визнати свою неправоту і вибачитись. Навіть най-принай-складніше — відмовитись від корисної пропозиції.
Навіть поцілувати комусь руку — наприклад, незнайомій бабці (іншим — навряд чи).
А от стати на коліна досі не можу. Навіть у церкві…
Тому мене страшенно дратувало, коли з усіх боків чулися заклики «звестися з колін».
А як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?