— Хто міг знати… — сказав я.
— Дай мені її адресу! — попросила вона.
І я змушений був розчарувати її: адреси немає.
— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.
Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?
Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!
Вона згодилася.
Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.
І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.
Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.
Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.
Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.
Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.
І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.
Навзаєм я обережно поцікавився станом її здоров’я.
— З цим усе в порядку, — посміхнувся Валдіс.
— У нас не психушка, і не ЛТП — самі бачите. Тут, головним чином, відпочивають, підліковують нерви. П’ять років тому ми прокололи їй заспокійливе. Тепер вона в нормі.
Він помовчав і сором’язливо додав:
— Сюди потрапляють ті, за кого добре платять. І це — не гірший варіант.
— Не гірший варіант ув’язнення, — додав я.
Він зголосився і запропонував мені послухати кілька своїх пісень.
Я заночував при тій кав’ярні, в якій пив каву.