Ані тоді, ані тепер…
Хіба що тепер не опуститися нижче плінтуса для багатьох стало складніше.
Адже настав час суспільної апатії, густо замішаної на єдиному бажанні отримувати гроші, нічого при цьому не вкладаючи в це бажання крім… самого бажання.
Така тавтологія часу…
Приклад злодіїв і грабіжників, котрі вчергове прорвалися до владного корита, виявився заразним.
Скажу відверто, спокуса не оминула й мене, коли я (щоправда цілком вірячи в справу) взяв участь у першому «відкаті», ще не дуже добре розуміючи всю цю хибну схему.
Тоді очільник телевізійного каналу запропонував мені написати сценарій, про який я давно мріяв.
Після року напруженої роботи, я отримав чималі гроші і коротку репліку: «Всім дякую! Всі вільні!», а замовник благополучно ретирувався в невідому далечінь, отримавши при цьому суму, котра, певно, разів у десять перевищила мою.
Після кількох подібних пропозицій (в які я знов і знов вірив, як останній ідіот), я міг би цілком пристойно існувати без особливих проблем: «всі вільні, всім дякую» — і конверт, напакований грішми.
Зрештою, я згидився.
Я бачив людей у краватках, за цілком благопристойними й навіть патріотичними пиками яких ховалися свинячі писки і кабанячі ікла.
Вони порпались у будь-якому багні, де сподівались відшукати золотий жолудь, щоб покласти його в своє, і без того напаковане мотлохом, лігво.
Так було скрізь, хоч куди кинь оком.
З одного боку йшло шалене насадження невігластва, безкультур’я і низьких пристрастей, а з іншого — абсолютно безсоромний грабіж вже награбованого іншими.
Ситуація в країні була досить абсурдною, але мені здавалося, що поки що так і має бути. Аж доки ми перетнемо певну незворотню точку, за якою назавжди залишиться генетика покори, страху, заздрісності, невиправданих амбіцій, зрадництва та інших наслідків багаторічного насадження викривлених понять.
Починаючи з 2010 року, це викривлення доходило апогею.
Той, хто хоч якимось чином торкався влади (навіть влади химерної, мізерної, котра обмежувалася обідраним кабінетом у богом забутій глибинці), починав безбожно набивати власні кишені.
Хто — копійчаним насінням, хто — цілими заводами.
Байдуже — аби гребти.
Комплекс вічних ненажерливих злиднів правив навіть тими, чиї годинники коштували як квартира чи автомобіль.
Хапати і красти, поки є така можливість — така ідеологія керманичів.
У тому, що вони тимчасові, я не мав жодних сумнівів.