В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження.
— Так, — сказав я.
— Вона… жива…
Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин.
— Так, — сказав я.
І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку.
Вона плакала, як і всі інші…
Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні.
Але чи міг я заплакати разом із нею?..
Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі.
Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже мелодраматична мить, скінчилася.
Вона відсторонилася, відсунулась якнайдалі — очевидно, і в ній ще лишилася іронія щодо мелодраматичних сюжетів, витерла очі краєчками коміра, дістала з рукава зібганий носовичок. Дивитися на її халат і ці жести, котрі притаманні переважно людям старим, було прикро, майже нестерпно.
Вона зрозуміла мій погляд і посміхнулася:
— У мене обмаль своїх речей. Та й ті стали завеликі…
І додала:
— Отже, ти її знайшов…
Знаючи її небагатослівність, шкірою відчув, що в цих словах крилася тисяча запитань і тому розповів усе докладно, від того клятого дня, коли запросив її в гості і в своєму тодішньому душевному сум’ятті, не помітив нової — триклятої! — шафи…
Розповів про свою знахідку в Чорногорії. Про лист, який написав за адресою «Енжі Маклейн» і про лист, який отримав від неї, а згодом — від того клятого американця.
Вона слухала мовчки, низько схиливши голову.
Коли я закінчив, вона промовила:
— Тепер розумію… Страшно було не розуміти. Але тепер…
Вона занурила обличчя в долоні, затрусила головою, ніби наново усвідомлюючи почуте. Якщо до цієї миті вона думала, що її донька просто зникла з причин нікому не відомих, потрапивши в м’ясорубку якогось нещасного випадку, як це часом трапляється з людьми, то тепер усвідомлення того, що ця причина — ми самі, здавалася просто пекельною.