Я кивнув. Так воно і є.
Але це було не зовсім правдою.
Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду.
Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість.
Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати.
Однак поки що у мене нічого не виходило.
Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги.
Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах.
Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки.
Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене.
Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями.
— Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою.
Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові?
Стенув плечима:
— Питала, як там Берлінгтон…
Вона кивнула і сказала:
— Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком.
— Я так і сказав.
— Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака…
Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:
— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!
— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!