— Останній раз! — сказала вона. — Затям.
Я затямив.
Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі Тенецькій. Це «мінне поле» мені доводилось опановувати щохвилини. Але воно було того варте.
Післязавтра ми мусили бути на церемонії визначення переможців на кінофестивалі Трайбека в Нью-Йорку.
І «місіс Тенецька» не мала зникнути раніше, ніж отримає свою відзнаку.
Я в це свято вірив.
У це вірив Дезмонд.
І тому я мав бути чемним.
Я зітхнув і… замовив ще дві порції віскі «Signet» — цього разу, як годиться, по-шотландськи: з карафою холодної води.
Я знайшов її в елітному реабілітаційному санаторії під Ригою.
Кинувся не одразу. Ще довго перетравлював отриману інформацію від того клятого американця, котрий несподівано встромився в наше життя.
Намагався примиритися з нею, усвідомити, прийняти, як належне, як факт: Ліка жива.
Спочатку через егоїзм я навіть забув, що не сам.
Що цю благу звістку треба донести і до її матері. Донести — і нарешті заспокоїтись, змиритися і… порадіти.
Але порадіти зміг не скоро.
Спочатку відчував один суцільний жар в голові і повну плутанину в думках.
Як писав поет — «з журбою радість обнялась». Це було саме те відчуття!
Чому не я йшов по сліду, чому мене випередив якийсь американський бовдур.
Чому не я?!.
Потім переді мною постала інша задача: повідомити про все, що сталося, її рідним. І поставити на цьому крапку. Велику крапку. І продовжувати жити — з цією важкою чорною крапкою в душі.
Оскільки мій, так би мовити, колишній тесть ширяв у недосяжних політичних емпіреях, навіть не йшлося про те, аби звернутися до нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.
І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у зв’язку з «глибокою душевною травмою» після смерті доньки.