Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою.
— Як там Берлінгтон? — запитала Марина.
Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась.
А як відповісти на це «як там Берлінгтон?».
Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком.
Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені.
Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик.
Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі.
Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток.
Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився.
— Ти знову палиш? — запитав її.
— Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала.
Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись.
Я взяв свою:
— За удачу!
— Ох, не знаю… — зітхнула юна.
— Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш.
— Це було давно. Я була інша, — відказала вона.
— Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд…
— Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд.
— Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався.
— Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи…