-- Їх можна вбити? – в голосі Капітана забриніли сталеві нотки. Йому теж було страшно.
-- Так, -- визнав Одноокий. Видавалося, що він трохи менше переляканий, ніж Там-там. – Всіх можна порішити. Навіть ту істоту на чорному кораблі. Але ця погань сильна, швидка та розумна. Зброя тут не допоможе. Чари трохи кращі, хоча з них теж пожитку мало.
Раніше ніколи я не чув, щоб він признав, що чогось не може.
-- Досить балачок, -- гаркнув Капітан. – Пора діяти.
Він був скритний, наш командир, але зараз ми бачили його наскрізь. Він переніс на форвалаку лють та невдоволення від безвихідної ситуації. Там-там і Одноокий почали палко протестувати.
-- Ви думали про це відтоді, як довідалися, що ця тварюка на волі, -- обірвав Капітан. – І вирішили що робити, якщо до цього дійде діло Беремося до роботи.
Ще один крик.
-- В Паперовій Вежі зараз бойня, -- пробурмотав я. – Ця тварюка пожирає там всіх по черзі.
На мить мені здалося, що навіть Мовчун почне протестувати. Капітан почепив зброю.
-- Сірник, збирай людей. Заблокуйте всі виходи з Паперової Вежі. Елмо, вибери найкращих воїнів з алебардами і арбалетами. Стріли змастити отрутою.
Пролетіло двадцять хвилин. Я втратив лік крикам. Забув про все, крім чимраз більшої тривоги і запитання, чому форвалака напала на Бастіон? Чому вона вперто продовжувала своє полювання? Нею керувало щось значно більше ніж голод.
Легат натякнув, що форвалака стане йому в пригоді. Для чого?Для цього? Навіщо ми погодилися співпрацювати з кимось здатним на таке?
Чотири маги спільно створили заклинання, яке рухалося перед нами. Здавалося, саме повітря потріскувало блакитними іскрами. Позаду йшли воїни з алебардами. Їх прикривали арбалетники. За ними ще з десяток людей увійшли в апартаменти Синдика.
Нас чекало розчарування. В передпокої Паперової Вежі панував цілковитий спокій.
-- Воно вгорі, -- сказав Одноокий.
Капітан повернувся в бік коридору за нами.
-- Сірник, заводь своїх людей.
Він мав намір просуватися вперед кімната за кімнатою, відрізаючи всі шляхи відступу, крім одного. Одноокому і Там-таму цей план не подобався. Вони твердили, що загнана в кут потвора стане ще небезпечнішою. Вже кілька хвилин не було чути жодних криків. Нас оточила зловісна тиша.
Першу жертву ми знайшли біля підніжжя сходів, що вели в саму Вежу.
-- Один з наших, -- промовив я невдоволено. Синдик завжди оточував себе взводом з нашого загону. – Спальня нагорі?
Я ніколи не був всередині Паперової Вежі.
Капітан кивнув.