-- На першому поверсі кухня, потім – склад, два поверхи для прислуги, сім’я і нарешті сам Синдик. На самій горі бібліотека і кабінет. Це щоб було непросто добратися до нього.
Я оглянув тіло.
-- Не дуже схоже на трупи в гробниці, Там-там. Воно не випило кров та не зжерло органів. Як так?
Той промовчав. Одноокий теж.
Капітан пильно вдивлявся у темряву попереду.
-- Зараз почнуться труднощі. Алебарди, підніматися по одній сходинці за раз. Тримати зброю низько. Арбалети, на чотири-п’ять кроків позаду. Стріляти у все, що рухається. Всім витягнути мечі. Одноокий, запускай своє заклинання.
Потріскування. Крок, крок, потихеньку. Сморід страху. Вжик! Хтось випадково пальнув з арбалета. Капітан заклекотав, як пробуджений вулкан і сплюнув.
Було темно, хоч очі повиколюй.
Покої прислуги. Стіни забризкані кров’ю. Трупи і шматки тіл лежали повсюди, серед незмінно розшарпаних і розтрощених меблів. Воїни загону загартовані в боях, але навіть найбільш бувалі здригнулися. Навіть я, лікар, який бачив все найгірше, що може трапитися на полі бою.
-- Капітане, я збігаю за рештою загону, -- сказав Лейтенант. – Ми не можемо випустити цю тварюку.
Його тон не допускав заперечень. Капітан лишень кивнув головою.
Різня мала на нас дивний вплив. Страх дещо відступив. Більшість з нас вирішила, що потвору необхідно знищити.
Вгорі пролунав крик. Він немов насміхався над нами, питав чи наважимося ми пройти далі. Хлопці рішуче рушили вверх по сходах. В повітрі перед ними потріскувало заклинання. Там-там і Одноокий подолали свій жах. Смертельне полювання почалося по-справжньому.
Стерв’ятник прогнав орла, що жив на вершині Паперової Вежі. Лихе передвістя, ще б пак. Було очевидним, що в нашого роботодавця не було жодної надії.
Ми пройшли п’ять поверхів. На кожному з них залишилися криваві сліди відвідин форвалаки…
Там-там рвучко підняв руку і вказав пальцем. Форвалака була поруч. Воїни з алебардами опустилися на одне коліно і підняли зброю. Арбалетники прицілилися в темряву. Там-там зачекав півхвилини. Він, Одноокий, Мовчун та Гоблін напружено завмерли, прислухаючись до чогось, про що решта світу могла тільки гадати. А тоді сказав:
-- Вона чекає. Обережно. Не давайте їй шансу.
-- Може нам потрібна срібна зброя? Наконечники стріл і мечі? – запитав я тупо. Занадто пізно, щоб відповідь мала якесь значення.
На обличчі Там-тама вималювалося здивування.
-- В моїх краях, селяни розповідають, що перевертня можна вбити тільки сріблом.
-- Байка. Вбиваєш їх так само, як інші створіння. Потрібно тільки рухатися швидше і бити міцніше, бо другого шансу не буде.
Чим більше я чув, тим менш страшною видавалася форвалака. Починало нагадувати полювання на старого лева-самітника. Навіщо стільки шуму й метушні?