А що я знаю про них? Нічого. Крім того, про що розповідав дідусь Олег: я трохи подібний до свого тезки, прапрадіда Арсена.
Але яким він був? Невже він міг скоїти такий страшний злочин? А може, він був розбійником? Може, моя погана поведінка в школі — спадковість?
Можливість знайти відповіді на ці запитання дуже підбадьорила мене, і я пішов ще швидше. Хоча не бачив цій дорозі між соняшниками ані кінця, ані краю.
Раптом далеко позаду почув якесь гурчання.
Озирнувся.
Сонце сліпило очі.
Ледве розгледів, як на звивистій нерівній дорозі здіймає пил щось подібне до мотоциклу. Придивившись уважно, зрозумів, що це мопед. Або, як кажуть, «дирчик»! Він мчав на всій можливій для себе швидкості, причому саме в мій бік. Це була удача. Я зупинився і вирішив почекати. Раптом якась добра душа візьме мене на «борт».
Мопед наближався — але в такій щільній куряві, що годі було уявити, хто сидить за кермом. Зупинився просто перед моїм носом. Водій загальмував надто різко, і з-під коліс здійнялася величезна хмара. Я закашлявся, намагаючись роздивитися, хто це.
А це був худорлявий хлопець у тільняшці й обрізаних вище колін джинсах. На обличчі — масивні мотоциклетні окуляри, що закривали більше ніж півобличчя. З-під бейсболки, вдягненої козирком назад, виглядав світлий короткий «хвіст». На руках — потерті шкіряні рукавички з обрізаними пальцями, на ногах —
стоптані кросівки. У вусі — майже так само, як у мене, — стирчало кілька кульчиків.
Кілька секунд їздок так само прискіпливо оглядав мене.
— Ти не місцевий, — нарешті промовив він трохи хриплуватим голосом.
Це було й так зрозуміло.
— А ти місцевий? — запитав я.
— Я — так, — відповів водій, не знімаючи окулярів. — Підкинути?
Я нічим не виказав радості від його пропозиції. Відповів спроквола:
— Можна…
Водій кивнув собі за спину — мовляв, сідай.
Я ніколи ще не катався на мопеді. Лише мріяв про нього.
Заліз на сидіння.
— Тримайся! — наказав хлопець.
Він узагалі був небагатослівний. І це мені подобалося. Я вхопив його за плечі. Мотор загурчав, і ми помчали.