Я йшов під музику невгамовного оркестру коників і пташок. Планував пройти без зупинки, принаймні, години зо дві. І весь час поглядав на годинник.
Та хвилин за сорок відчув, що моє тіло палає. Вирішив зробити зупинку. А коли зняв наплічника, побачив, що на плечах відбилися дві яскраво-білі смуги від ретязів. Решта — груди і живіт — набули яскраво-червоного кольору. Як же я не подумав про те, що можу обгоріти на сонці…
Я швидко натягнув футболку. Але дотик тканини до розпеченої шкіри був таким болючим, ніби я вдягнув на себе залізний панцир із голками, повернутими всередину. А коли спробував знову вдягти наплічник — попечені сонцем місця відгукнулися ще більшим і ще нестерпнішим болем.
Ось тобі й перше випробування, дурню, — сердито подумав я. Певно, жоден сільський хлопець не зробив би такої дурниці! І що тепер? Думка про повернення знову промайнула в моїй голові. Але тепер повертатися було набагато важче — я вже пройшов добрий шмат дороги.
До того ж, я сердився на себе через те, що не захопив пляшку з водою. Посеред безмежного лану, в цій тиші, поміж живими стінами високих рослин я почувався загубленим. Підбадьорював себе думкою, що в людей бувають ситуації набагато гірші. Наприклад, у відкритому морі або на борту літака, що падає.
Я знав, що в таких ситуаціях краще увімкнути уяву. Так і зробив. Уявив, що повертаюся додому після двадцяти років поневірянь світами. А ця дорога — лише кілька останніх кілометрів до омріяної мети, рідної хати. Тоді на ногах виростають крила!
Після такої думки йти стало значно легше. Я навіть пришвидшив крок. Бо яке значення мають ці кілька кілометрів у порівнянні з двадцятьма роками небезпечних подорожей?! Дрібниця! Такі відстані справжні чоловіки долають із піснею на вустах!
Узагалі, в мене доволі багата уява. Варто на чомусь подумки сконцентруватись, як я починаю жити тим життям, яке сам собі малюю. Тоді в голові виникають тисячі картин, від яких важко відірватися. Бо ті картини набагато цікавіші за все те, що відбувається довкола.
Особливо часто таке траплялося на уроках Ганни Павлівни… Одного разу я нібито перебував на човні «Свята Марта», керівництво яким узяв на себе після загибелі капітана Соверсена.
І саме в ту саму мить, коли озвірілий шкіпер Біллі Бом в оточенні кількох покидьків підбирався до мене з кинджалом, а за моєю спиною було лише троє вірних людей (серед них і Пашка)…
Цю шалену мить протистояння увірвав дикий лемент:
— Арсене! Арсене!
Я ледь устиг пожбурити свою «наваху» в жирний тулуб Біллі, як мене вже смикала за вухо Ганна Павлівна, приказуючи:
— Давай щоденника! Завтра без матері не приходь!
Лише краєм внутрішнього зору, перед тим, як повернутися до реальності, я встиг помітити, як осіло на закривавлену палубу тіло мого ворога.
А його прибічники кинулися на нас із ще більшим лементом, ніж здійняла Ганна Павлівна.
Але чим усе це скінчилось, на жаль, я так і не встиг побачити. Довелося дістати щоденника і подати його вчительці…
Тепер же, посеред поля, я уявив дещо інше, цілком правдоподібне — як цією ж дорогою ходили мої предки. Макар… Арсен… Чи мій прадід Микола, який загинув на Другій світовій війні зовсім молодим…
Що бачив кожен з них?
Про що думав?
Чого хотів?
Я мушу це відчути хоча б тому, що ця пам’ять, яка живе десь на денці мене, набагато реальніша, ніж мої марення про капітанство на «Святій Марті»!