— Який ще «науковий погляд»? — обурилася Айрес. — Тато каже, що скоро через увесь цей прагматизм на землі не буде існувати жодної легенди! Нехай собі ходить тут цей привид! Кому мін заважає? Навпаки! Це ж круто: мати свою примару в селі! Чому вони мають бути лише в англійських чи французьких замках?! Чому — не тут? Це ж так незвичайно й цікаво! Одного разу до нас навіть журналісти приїздили!
Я не міг із цим не погодитися.
Звісно, таємничі історії мають право на існування. Але все ж я запевнив Айрес, що мушу хоча б дізнатися, через що в нашому селі з’явився цей привид, чого він хоче.
— Розумієш, — сказав я, — привиди просто так не з'являються! Я колись читав про це: привиди — це душі померлих, які через обставини проминулого життя не мають спокою на небі. А якщо вже та Біла Дама — з нашого роду, то я просто зобов'язаний дізнатися, навіщо вона тут з'являється, чого хоче…
Айрес знизала плечима, але погодилася.
— До речі, — сказала вона, — ми майже дійшли до броду. А за ним, на тому березі, досі лежать руїни колишнього помешкання вашої родини. Хочеш подивитися?
Звісно, я хотів! Тим паче, що ми саме дійшли до того місця, де я бачив ті нічні вогники.
— Не боїшся? — запитала Айрес.
— Чого це я маю боятися?!
— Тоді — ходімо! — скомандувала вона.
І ми перейшли тоненький перешийок ріки босоніж. Вода тут була тепла, як молоко. Під ногами світилися порослі мохом круглі камінці.
Ми заглибилися в ліс. Я уважно розглядав землю — чи не побачу якихось слідів. І таки щось побачив! Нахилився й помітив на траві та землі застиглі краплі воску!
— Ну, що ти там копирсаєшся? — гукнула Айрес, яка йшла попереду.
Я обережно поклав шматочки воску до носовичка.
Показав дівчині:
— Бачиш?
— Що це?
— Віск! Тобто ті вогні, які я бачив, — звичайні свічки, які продаються в кожній крамниці!
— Ну то й що? — здивувалася Айрес.
— А те, що ті привиди, певно, купують свічки в нашому «сільпо»! — посміхнувся я, радіючи своєму відкриттю.
— Справді, віск… — розгублено підтвердила Айрес, розглядаючи застиглі краплі.
Я заховав знахідку в кишеню.