Мені аж у носі засвербіло, як у хорта, що нанюхав у норі лисицю!
— А від нашої родини там щось є? — з хвилюванням запитав я.
— Може, і є. Але я точно не знаю, — сказала Софія Михайлівна. — Він до всіх заходив. І всі щось давали.
— А можна мені подивитися? — обережно запитав я.
Софія Михайлівна з сумнівом похитала головою:
— Він туди нікого не допускає! Ось буде музей — тоді й подивишся.
Я кивнув. А про себе подумав, що на той архів варто поглянути. Можливо, в цьому допоможе Айрес? Треба з нею поговорити…
Коли я зазбирався додому, Айрес пішла мене проводити. А мала Нійолє лишилася гратися на подвір'ї з сестрами-близнючками.
Ми вийшли за хвіртку веселого подвір'я і пішли найдовшою дорогою вздовж ріки.
— Гарний у вас будинок! — ніяковіючи, сказав я, щоб не мовчати.
— Так, гарний, — підтвердила Айрес і додала: — І батьки у нас гарні.
— А ви як їх називаєте? — поцікавився я.
— «Татом» і «мамою». Ми ж у них від самого дитинства. Просто вони не приховують від нас правди. Але це не зменшує нашої поваги. Навпаки…
Ми трохи пройшлися мовчки. Потім я нарешті наважився спитати про архів.
— А ти часом не знаєш, чи є на тому горищі щось від нашої родини? Якісь речі чи папери? — запитав я.
— Можуть бути, — впевнено сказала Айрес. — Там купа всього. Все горище заставлене експонатами.
— А як би мені побачити ті експонати? — обережно запитав я.
— Не знаю… Тато туди нікого не пускає. Боїться, що все переплутається. Але якщо ти хочеш, я могла б тебе провести. Однак не тепер, а коли всі наші підуть до клубу чи ще кудись.
Я дуже зрадів такій пропозиції.
А ще я вагався — чи розповісти Айрес про свою вчорашню «зустріч» із привидом? І все ж наважився. Розповів.
— Ось бачиш, — сказала Айрес. — А ти не вірив!
— Я й далі не вірю, — відповів я. — Треба все довести з наукового погляду!