Я розповів про сусідів — тітку Дарину і діда з козою.
І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою.
Дід Олег аж стукнув кулаком по столу спересердя:
— От балабони! Стільки часу минуло, а вони ніяк не вгомоняться. Не дають їм спокою байки про скарби. Вже два покоління їх шукають. І коли ця вся маячня скінчиться?!
— А що, — обережно почав я, — тих скарбів немає?
— І ти туди ж?! — сахнувся дід Олег. — Звісно, немає!
— А Біла Дама? — не вгавав я.
— І ніякої Білої Дами не було, — зітхнув дід Олег.
— І маєтку?
Дід Олег засопів, поліз по цигарки.
— Ну що ти, старий, усю родинну романтику в хлопця відбираєш? Вони й так нічого не знають і не бачать через той інтернет та телевізор! — заступилася за мене бабуся Ліда і погладила мене по голові.
— Маєток був… — нарешті мовив дід Олег.
— Ура, ура! — застрибала Нійолє. — Звісно — був! І зараз є — тільки його не очима можна побачити!
Я був такий нашорошений, що цілком серйозно звернувся до малої:
— А чим?!
— Руками! — з радістю відгукнулася вона. — Можна намацати руками. Вночі! Я сто разів намацувала! Він такий гарний! Увесь із золота…
— То ти свій горщик намацувала… огризнувся я.
Нійолє підскочила і боляче вщипнула мене за носа. Я відмахнувся. Вона застрибала довкола мене, мов кішка.
Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:
— Так! Добре. Гайда на веранду — розповім вам історію! Краще спати будете.
Незважаючи на те, що я був набагато старший від своєї так званої сестрички, я майже так само, як вона, вигукнув: «Ура!»
І дід повів нас у сутінки веранди, мов командир. На веранді він запалив свічку. Ми всі зручно вмостилися на перині — й зависла пауза. Дід збирався з думками, і ми його не квапили. Вогник свічки відбивався в склі й роздвоювався, коливався, мов язик гадюки — здавалося, що з лісу на нас дивиться велетенський змій.