— Чиїм інтересам? — не зрозумів я.
— Ну… — знітилася дівчина. — Інтересам місцевих…
— Поясни! Які тут можуть бути інтереси? Це ж родинна справа!
— Особисто я б не хотіла, щоб твої розслідування зруйнували нашу місцеву леґенду, — сказала Айрес. — Їх, легенд, і без того лишилося не так багато…
Це видалося мені розумним. Я згодився з нею. Адже сам знав: без таємниць і пригод життя перетворюється на суцільне жування манної каші!
— Добре! — пообіцяв я.
…Потім ми скупалися в річці, а тоді настав полудень.
Треба було йти додому.
На перетині двох вузеньких вулиць ми розійшлися. Айрес почала спускатися до свого обійстя, а я пішов угору. Туди, де на мене вже чекали бабуся, дідусь і ця нестерпна Нійолє.
Згадавши про неї, я аж підскочив від відкриття, яке щойно спало мені на думку: ми ж були тезками наших предків!
Арсен і Нійолє.
Убивця і Біла Дама…
Нічого ж собі!
…Увечері ми всі — дід Олег, бабця Ліда і Нійолє — зібралися на вечерю. День проминув непомітно. Незважаючи на те, що я нічого не робив, мене добряче розморило.
— Ти схожий на помідор, — сказала Нійолє, показуючи мені язика.
Я зробив те саме. А потім ще й ухопив себе за вуха, розтягнув їх і замукав «страшним голосом». Нійолє спокійно знизала плечима і додала:
— Ще й дурний…
Бабця легенько стукнула її по чолу ложкою. За столом запанували тиша і спокій.
Їли мовчки. Грибний суп. Молоду картоплю зі шкварками. Хрумкотіли свіжими огірками. Як можна було про щось говорити?
Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.
Точніше, спочатку запитав дід Олег:
— Ну, де був, що бачив?