— А що це в неї за ім’я? — зневажливо запитав я.
— Хіба ти не пам’ятаєш? — запитав дід. — Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?
Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати — про якусь там Нійолє.
Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!
За тим і приїхав.
— Ну, проходь, проходь, — сказав дід Олег. — Ми саме збираємося вечеряти.
Він знову поплескав мене по спині, і я поморщився — відчув біль від опіків.
— Ой, та він же весь горить! — скрикнула бабуся Ліда.
Я пояснив, що півдня провів на спекотному сонці.
— Будемо тебе лікувати, — сказала бабуся. — А поки що мий руки — і до столу! Нійолє, принеси братові чисту тарілку і кухлик.
Нійолє розмоталася з портьєри і дивилася на мене зацікавленими очима.
— Барбідонці їдять із картонних коробочок, — упевнено мовила вона. — А пити їм не можна, бо від того в них виростають довгі нігті на ногах. І тоді вони не можуть ходити — лише шкребуть ними по підлозі. І весь час падають!
Бабуся Ліда докірливо похитала головою і звернулася до мене:
— Не зважай. Ми з нею вже змучилися — часом навіть не розуміємо, що вона каже. Вигадує нісенітниці на ходу. Звикай.
Ми сіли за стіл. У мене аж подих перехопило. Я давно не бачив такої їжі! Бабуся винесла з кухні кілька полумисків з варениками. Одні були насиченого жовтого кольору — з сиром, в інших крізь тонкий шар тіста просвічувалися червоні вишні, а ще були вареники з абрикосами, чорницею і навіть аґрусом. Посеред столу стояла миска зі сметаною — в ній стирчала і не падала ложка. Вдома ми з Юлею часом купували вареники в супермаркеті, але вони були маленькі й усі однакові…
— Ти надовго? — запитав дід, поки я наминав вареники.
Я промугикав, що збираюся попрацювати десь на фермі.
— Це добре, — сказав дід. — Але тут навряд чи є робота для тебе. Хіба що на конефермі.
— А хіба тут є конеферма? — зрадів я.
— Так. Але вона ще недобудована. Плануємо згодом розводити коней.
— Коні — сміються! — вставила Нійолє. — А всі кажуть — іржуть. Це грубо…
Я скоса глянув на неї, насупився і буркнув: