— Там хтось сидить! — доповіла вона жінці, вказуючи за паркан, і зникла за мереживними завісами.
Жінка пішла у мій бік.
Я страшенно розхвилювався. Бо ж упізнав бабусю Ліду! Ніколи не думав, що ця зустріч може мене так сколихнути. Серце загупало, у вухах забриніло.
Рипнула хвіртка. Бабуся визирнула на вулицю і не одразу помітила мене в тіні дерева. Адже на вулиці почало сутеніти.
Потім бабуся зойкнула, сплеснула руками і підійшла ближче.
— Арсенчику? — невпевненим голосом запитала вона.
У мене перехопило подих. Я міг лише кивнути.
Бабуся підійшла і обняла мене. Мені стало ніяково. Я ж дорослий! Навіть на голову вищий за неї! Але мить була така, що у мене засвербіло в носі.
Згадав слова Айрес: «Від своїх не відмовляються!»
Бабця відсторонилася, витираючи очі обома руками, і почала роздивлятися мене.
— Як ти виріс, онучку! — сказала вона. — Який став гарний. Справжній парубок. Ми так на тебе чекали. Вже й надію втратили, що колись побачимо. Ну, ходімо, ходімо хутчіш до хати! Як же ти тут опинився? До нас же жоден автобус уже не доїжджає! Як мама? Ото дідусь зрадіє! А ти чого такий червоний — чи не захворів?
Ведучи мене подвір'ям, вона говорила безупину. Я навіть не знав, на яке запитання відповідати спершу. І вирішив помовчати.
Бабця завела мене до хати. Тут усе було інакше, ніж я пам'ятав, але запах лишився тим самим — трав'яним, духмяним, солодким, пряним. Я ніби розчинився в ньому.
— Діду! — гукнула бабця вглиб кімнати. — Йди-но, поглянь, хто приїхав!
Але на її гукання вистрибнула та сама дівчинка, з якою я спілкувався на вулиці. Вона знову замоталася в портьєру, що висіла у передпокої, і виглядала звідти, мов метелик із кокону. З кімнати почулися кроки діда Олега.
Я набрав у груди якомога більше повітря — досить розводити мокротиння під носом! Це має бути чоловіча зустріч — і ніяких пестощів!
Дід Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.
Дід прокашлявся і нарешті мовив:
— Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…
Дівчинка застрибала довкола нас.
— Це Нійолє, — сказала бабця Ліда. — Твоя зведена сестричка.
Отакої! Невже це вона — донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?