Софія змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, і Микола знову заб’ється у свою мушлю, набере в рот води — не достукаєшся, не догукаєшся.
— Знаєш, що я написав у заяві? «Прошу звільнити мене з роботи. Я стомився».
— Це схоже на тебе.
Софія хотіла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла їй на руку: не треба; і цей лагідний, примирливий жест її насторожив. Вона подивилася йому в очі й побачила, що радості там ні грамини, його сірі очі були сиві й сумні, як осінні дими. Де й ділася дженджуристість — Микола притих, опустив плечі, але це була не та мовчазна похмурість, якою він одгороджувався від Софії, це був сум, відкритий для неї.
— Я справді стомився, — сказав він.
Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.
— Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.
— Ми й так спочиваємо вже давно.
— Ні, ти знаєш, про що я кажу.
— Що ти надумав? — обережно спитала вона.
— Я поїду.
— Куди?
— В село, — сказав він.
— Надовго?
— Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.
— Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.
— Я не до матері їду.
— Не розумію.
— Я оце був у Стаха. У нього є хата над річкою. Там ніхто не живе. Тітка померла, а хату переписала на Стаха. Це кілометрів за триста від Києва. Саме те, що мені зараз треба.
— Не розумію, чому тобі не поїхати до матері. Узяв би малого, було б кому за вами доглянути.
— Ні, Соню, це надто близько. І потім… я не гуляти їду. Звичайно, можна і порибалити, Стах каже, що там розкішна риболовля, але справа не в цьому.
— А в чому? — спитала Софія, і в її голосі забряжчали прискіпливі нотки. — У тому, щоб далі від нас?