— Ні, — лагідно мовив Микола: було приємно, що її це не радує. — Мені треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну річ.
— Кіносценарій?
— Звідки ти знаєш? — Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто.
— Ти викидаєш у сміття купи паперу. Я дещо читала.
— Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, — сказав він. Це була правда.
— Навіть те, що ти рвеш, мені дуже подобається. Але боюся, що кіностудія тільки висотає з тебе нерви. Сам знаєш, що то за фірма.
— Знаю. Можливо, так і буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумієш?
— Добре, якщо тільки це, — сказала Софія, викликаючи його на одвертість, але Микола вів далі:
— До того ж вони прийняли мою заявку.
— Найчастіше усе на цьому й кінчається.
— Так, але принаймні я отримаю чималий аванс, щоб кілька місяців не думати про шматок хліба. Я робитиму те, що хочу, зі спокійною совістю. Це головне.
— Спершу ти говорив про місяць-другий, а тепер про кілька?
— Не знаю, як воно вийде.
— Дивися, — сказала вона. — Діло твоє.
— Ти боїшся, що доведеться повертати аванс?
— Я не того боюся.
— Все буде добре, Соню.
— Чогось мені неспокійно, — мовила Софія. — Розкажи мені про свій сценарій.
— Тобі справді цікаво?
— Дуже. Про що він?
— Про що? Про дерева… траву… любов…
— Гарно, — сказала Софія. — Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?