— Мені вдасться?
— Ще не знаю.
— Отже, Він таки є?
Серафим розсміявся замість відповіді.
Артем, зрозумівши, що не доб’ється від Серафима нічого, поглянув на флокси. Знову в них щось змінилось, але що?
— Що далі? — спитав він у Серафима.
— Усе, як в усіх.
«А як в усіх?» — хотів спитати Артем, однак полінувався.
— Куди поспішати? Адже попереду ціла вічність.
Він пішов за Серафимом…
Через деякий час Серафим знову зник, і Артем самотньо тинявся старим будинком з його дивними мешканцями. Та це не були привиди. Це були реальні мешканці реального будинку. Вони там жили: їли, спали, сварилися, прали білизну в емальованих мисках господарчим милом і розвішували її прямо в кімнатах, натягнувши мотузку по діагоналі через усю кімнату; пили горілку, грали в карти, переставляли меблі… Шастання Артема їх абсолютно не бентежило, вони ніби не помічали його. Всі двері (якщо вони й існували) були навстіж розчинені, мовляв, тут ні в кого ні від кого нема секретів.
Через деякий час Артем вибродив з цього будинку — в інший, недобудований дев’ятиповерховий. Саме такі почали будувати в епоху дев’ятиповерхівок, яка настала через десять років після епохи хрущовок.
Іще малим хлопцем Артем облазив не одну таку будову, остерігаючись звалитися сторчголов зі сходів без поручнів у сіру бетонну безодню…
Страх зірватися з висоти і розбитися переслідував його все життя. Завжди.
Артем пройшов шлях від хлопчика, що винаймає кімнату в смердючому чайна-тауні, спить з маленькою в’єтнамською повією і підробляє ночами в ресторані; від молодого здібного амбіційного студента, який лише працею інтелекту заробив свої перші кілька десятків тисяч доларів, працюючи трейдером на біржі, — до провідного девелопера у престижній північноамериканській фірмі. Він злетів на небачену висоту. Ні, неправда. Він сам спроектував і вибудував хмарочос свого добробуту й успіху. Він зводив його поверх за поверхом. Він жив у пентхаузі цього хмарочосу, впиваючись своєю божественністю і небожительством. Аж поки не впав… Сторчголов. У сіру запилюжену безодню.
Артем обернувся. Де подівся Серафим?
Той з’явився наче нізвідки. Наче з тієї сірої запилюженої бетонної безодні.
— Слухай, а де тут вихід? — спитав Артем.
Серафим розсміявся.
— А чому ти думаєш, що звідси має бути вихід?
— Це було б логічно.
— Вихід куди? — лукаво спитав Серафим.