— Так, синку, тільки не варто зараз про це сперечатись. Треба чим хутчіш знайти житло, доки ми не похворіли.
Маму непокоїло ще й те, що «Швейцарський пансіонат» було розташовано поблизу цвинтаря. Ми сиділи на балкончику, а внизу, під нами, безперервно одна за одною тяглися жалобні процеси. Очевидно, мешканці Корфу до похоронів ставилися з особливою
повагою, і кожна нова процесія прагла затьмарити розкішшю попередню. Візки було прикрашено цілими ярдами багряного та чорного крепу, а на конях стільки попон і плюмажу, що вони ледве рухались. Я ніколи не бачив видовища яскравішого й барвистішого. Отак і годиться помирати, вирішив я, щоб були коні в попонах, гори квітів, юрба пристойно засмучених родичів. Перегнувшись через поруччя, я захоплено спостерігав, як пропливають внизу домовини.
Після кожної процесії, коли помалу згасали стогони й даленів цокіт копит, мамина тривога зростала.
— Нема сумніву, це епідемія,— вигукнула вона нарешті, ‘ нервово озираючи вулицю.
— Дурниці, мамо, заспокойтесь,— безтурботно зронив Ларрі.
— Але ж, синку, їх так багато... Це протиприродно.
— Нічого протиприродного в смерті немає, люди весь час помирають.
— Так, але вони не мруть як мухи, коли все гаразд.
— Може, вони їх призбирують, а тоді вже ховають всіх гамузом,— безсердечно припустив Леслі.
— Не плети казна-що,— сказала мама.— Я знаю, це все через каналізацію. Хіба можна бути здоровим, маючи такі вигоди?
— Боже мій!— глухо вимовила Марго.— Значить, я заразилась.
— Ні, ні, доню, найпевніше, це щось незаразне,— туманно висловилась мама.
— Не доберу, про яку епідемію йдеться, коли це щось незаразне,— логічно заперечив Леслі.
— Так чи інак,— підсумувала мама, не даючи втягнути себе в медичну суперечку,— слід усе з’ясувати. Ларрі, ти не міг би зателефонувати у відділ охорони здоров’я?
— Навряд чи тут взагалі існує охорона здоров’я.
— Тоді нам лишається єдиний вихід,— рішуче заявила мама.— Треба негайно переїжджати кудись за місто.
Уранці наступного днями вирушили на пошуки житла в супроводі містера Білера, службовця з готелю. Це був огрядний чоловічок із запобігливим поглядом і спітнілими щоками. Спершу він тримався бадьоро, оскільки не знав, що на нього чекає. Та й хто міг би собі це уявити без попереднього досвіду? В хмарах куряви ми гасали по всьому острову, і містер Білер показував нам будинки, один кращий від одного. Але мама категорично забракувала їх всі. Нарешті ми оглянули десятий, останній у списку Білера дім, і мама ще раз заперечливо хитнула головою. До краю виснажений посередник усівся на сходах і витер обличчя носовиком.
— Мадам Даррелл,— ледве спромігся він на слово,— я показав усе, що міг, але вам нічого не підходить. Що ж вам потрібно, мадам? Чим погані ці будинки?
Мама здивовано глянула на нього.
— Невже ви не помітили?— спитала вона.— В кожному з них немає ванни.
Містер Білер вибалушив очі.