Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:
— Ангели не брешуть, Сесіліє!
Тепер уже Сесілії забракло повітря:
— Ти справді ангел?
Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.
Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:
— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.
Аріель зневажливо відмахнувся рукою:
— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.
Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.
— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.
— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.
Сесілія глипнула на нього:
— Принаймні тебе це стосується…
— Що ти цим хочеш сказати?
Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.
— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.
Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.
— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.
— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?
Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.
— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.