— Звичайно. Ви приходите і відходите.
— Що ти сказав?
— Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.
У Сесілії розпашілися щоки:
— Ти також приходиш і відходиш, правда?
Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:
— Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?
— Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?
Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.
— Ось ми й зрушили з місця, — мовив він.
— Як же?
— Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.
Сесілія вдихнула і важко видихнула:
— А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.
— «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» — повторив Аріель.
— Саме так!
Він усе баламкав і баламкав ногами.
— Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.
— Ти теж тоді був тут?
Він кивнув:
— Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.
— Наче двоє покинутих пташенят, — прошепотіла Сесілія.